Дані зауважила, що брат міцно стиснув руків’я позиченого меча. Здавалося, він налякався так само, як і вона.
— Зухвалий євнух,— пробурмотів Вісерис, коли паланкін, хитаючись, рушив до будинку.
— Сьогодні на бенкеті збереться чимало поважних людей,— медово заговорив магістр Іліріо.— У таких людей є вороги. А хал має захистити своїх гостей, а найперше вас, ваша світлосте. Немає сумнівів: за вашу голову Узурпатор не пожалів би грошей.
— О так,— похмуро відгукнувся Вісерис.— Запевняю вас, Іліріо, спроби позбутися мене були. Його найманці повсюди нас переслідують. Я останній з драконів, і поки я живу, я не спатиму спокійно.
Паланкін стишив хід і нарешті зупинився. Запони відкинули, і раб подав Данерис руку, щоб допомогти злізти. Нашийник у нього, помітила вона, був звичайний — бронзовий. За нею зістрибнув брат, і досі однією рукою стискаючи руків’я меча. Щоб поставити на ноги магістра Іліріо, знадобилася допомога двох міцних чоловіків.
У хоромах гостро пахло прянощами, пахогнем, солодкими лимонами й цинамоном. Прибулих провели через передпокій, де мозаїка з кольорового скла зображала Руїну Валірії. Уздовж стін горіли чорні залізні олійні ліхтарі. Стоячи попід кам’яним листям мурованої арки, євнух співуче оголосив про їхнє прибуття.
— Вісерис Третій з дому Таргарієнів,— вигукнув він високим солодким голосом,— король андалів і ройнарів і перших людей, володар Сімох Королівств і оборонець держави. Його сестра Данерис Штормороджена, королівна Драконстону. І їхній шановний господар Іліріо Мопатис, магістр вільного міста Пентоса.
Проминувши євнуха, вони опинилися в оточеному колонами дворі, зарослому плющем. Місячне світло помалювало листя, між якого рухались гості, в барви кості та срібла. Серед присутніх було чимало дотрацьких комонників — кремезних чоловіків з брунатною шкірою, з довгими вусами, стягнутими металевими кільцями, з чорними косами, лискучими від олії, з вплетеними в них дзвіночками. Але серед них були й горлорізи-брави та перекупні мечі з Пентоса, Мира, і Тайроша; червоні жерці, тлустіші за Іліріо; волохаті мешканці Порт-Ібена; вельможі з Літніх островів зі шкірою як чорне дерево... Данерис захоплено роздивлялася присутніх — і раптом налякано збагнула, що вона серед них — єдина жінка.
— Оці троє,— пошепки пояснював Іліріо,— кровні вершники Дрого. Біля колони — хал Моро з сином Рогоро. Чоловік із зеленою борідкою — брат архонта Тайроша, а позаду нього — сер Джора Мормонт.
Останнє ім’я привернуло увагу Вісериса.
— Лицар?
— Справжнісінький,— усміхнувся Іліріо в бороду.— Помазаний сімома єлеями особисто верховним септоном.
— А він тут що робить? — випалила Дані.
— Узурпатор полював на його голову,— пояснив Іліріо.— Через якусь дріб’язкову сутичку. Продав кількох браконьєрів тайроському работоргівцю замість віддати Нічній варті. Абсурдні закони! Людина має вільно розпоряджатися своїми невільниками.
— Бажано мені до ранку перемовитися з сером Джорою,— зронив брат. Дані з цікавістю поглянула на лицаря. Він був немолодий, за сорок, лисуватий, але й досі міцний і дужий. Вдягнений не у шовк чи бавовну, а у вовну та шкіру. Сорочка в нього була темно-зелена з вишитою на ній подобою чорного ведмедя, який стояв на двох лапах.
Дані й досі дивилася на дивного чоловіка з рідного краю, якого ніколи не бачила, аж тут магістр Іліріо поклав їй на голе плече вологу руку.
— А ось там, люба королівно,— прошепотів він,— сам хал.
Дані закортіло втекти й заховатися, але на неї дивився брат, а якщо вона розсердить його, то збудить дракона. Вона схвильовано розвернулася й поглянула на чоловіка, який, як сподівався Вісерис, ще до ранку попросить її руки.
Дівчина-рабиня не надто помилялася, подумала Данерис. Хал Дрого був на голову вищий за всіх присутніх, але водночас дуже легконогий і зграбний, як пантера в звіринці Іліріо. Він був молодший, ніж вона гадала,— не більш як тридцять. Шкіра мала колір натертої міді, а густі вуса стягували золоті та бронзові кільця.
— Маю піти вклонитися,— сказав магістр Іліріо.— Почекайте тут. Я приведу його до вас.
Поки Іліріо розвальцем ішов до хала, брат стиснув руку Дані, і то так міцно, що їй аж стало боляче.
— Бачиш його косу, люба сестро?
Коса Дрого була чорна як ніч і важка від ароматичної олії, та ще й прикрашена крихітними дзвіночками, які м’яко дзвеніли, коли хал рухався. Коса була нижче пояса, нижче навіть сідниць — її кінчик черкав по стегнах.
— Бачиш, яка вона довга? — спитав Вісерис.— Переможений у битві дотрак від сорому обтинає собі косу, щоб увесь світ знав про його ганьбу. Хала Дрого ще в житті ніхто не перемагав. Він — другий Ейгон Повелитель Драконів, а ти будеш його королевою.
Дані поглянула на хала Дрого. Риси обличчя в нього були тверді й жорстокі, а очі холодні й темні, як агат. Її брат іноді, якщо вона раптом збудить дракона, робив їй боляче, однак не лякав її так, як цей чоловік.
— Не хочу я бути його королевою,— зненацька для себе сказала вона тихо й непевно.— Будь ласка, Вісерисе, будь ласка! Я не хочу його, я хочу додому.
— Додому? — мовив брат, не підвищуючи голосу, але в тоні вчувалася лють.— А як же нам повернутися додому, люба сестро? У нас забрали дім!
І він, уп’явши пальці їй у шкіру, потягнув її в темряву.
— Як нам повернутися додому? — повторив він, маючи на увазі Королівський Причал, і Драконстон, і корону, яку вони втратили.
Але Дані йшлося тільки про свої покої в маєтку Іліріо, які не були справжньою домівкою, хай і єдиною, яку вони мали, однак брат і чути про це не хотів. Він це домівкою не вважав. Навіть великий будинок з червоними дверима не був йому домом... Його пальці дужче стиснули руку сестри, вимагаючи відповіді.
— Я не знаю,— відповіла Дані нарешті тремтячим голосом. У її очах стояли сльози.
— А я знаю,— гостро відтяв Вісерис.— Ми повернемося додому на чолі війська, люба сестро. На чолі армії хала Дрого, ось як ми повернемося додому. І якщо для цього тобі доведеться жити з ним і спати з ним, то так і буде,— посміхнувся він.— Та нехай хоч весь халасар має тебе, люба сестро, всі сорок тисяч комонників, разом з їхніми кіньми, якщо такою буде ціна за наше військо. Скажи спасибі, що йдеться тільки про Дрого. З часом ти його, думаю, навіть полюбиш... А тепер витри очі. Іліріо веде його сюди, і нема чого йому дивитися на твої сльози.
Обернувшись, Дані побачила, що так і є. Магістр Іліріо, розсипаючись в усмішках і поклонах, уже вів хала Дрого до них. Зворотом долоні вона стерла з очей сльози, які так і не покотилися.
— Усміхайся,— нервово шепнув Вісерис, який ніяк не міг намацати руків’я меча.— І випростай плечі. Нехай бачить, що в тебе є груди. На бога, тобі й так нема чим особливо похвалитися.
Всміхнувшись, Данерис випростала плечі.
Едард
Крізь браму замку вливалися відвідувачі ріками золота, срібла і ясної криці: три сотні воїнів, блискучі прапороносці й лицарі, присяжні мечі й вільні вершники. Понад їхніми головами на північному вітрі ляпала дюжина золотих прапорів з гербом дому Баратеонів — увінчаним короною оленем.
Нед знав багатьох із цих вершників. Ось золотоволосий сер Джеймі Ланістер, а он Сандор Кліган з жахливо попеченим обличчям. Довготелесий хлопець поряд з ним — безперечно, королевич-наступник, а он той недоросток біля нього — ніхто як Тиріон Ланістер на прізвисько Куць.
А от дебелий чоловік на чолі кавалькади, оточений обабіч двома лицарями в білосніжних плащах королівської варти, здався Недові геть незнайомим... аж поки не зістрибнув зі свого бахмата з таким знайомим ревінням і не стиснув Неда в обіймах, мало не ламаючи кістки.
— Неде! Ах, як приємно бачити твоє крижане обличчя! — оглянувши його з ніг до голови, засміявся король.— Ти зовсім не змінився.
Якби ж тільки Нед міг сказати те саме! П’ятнадцять років тому, коли вони разом здобували трон, лорд Штормокраю був гладенько виголений, ясноокий і м’язистий, мов з дівочої мрії. Під два метри на зріст, він і так як вежа височів над усіма, а коли вбирав обладунки й великий рогатий шолом свого дому, то ставав справжнім велетнем. І міць у нього була велетенська, а улюблена зброя — залізний келеп з гостряком, що його Нед заледве міг підняти. В ті дні від Роберта пахло не парфумами, а дубленою шкірою і кров’ю.