І це підземне розчісування коси триває роками. Взагалі-то гора повинна міститися над землею — і так само над землею повинна розчісуватися жіноча коса. Якщо ж і гора, і ненастанно розчісувана коса перебувають під землею, то це з максимальною лаконічністю виражає образ смирення й терпеливості, які закорінені в плинності часу, — і пливучи далі цим часом, стаючи ним, долають несприятливе, катастрофічне розташування обставин. Притчу про перемогу діахронії над синхронією адресовано людині, яка також перебуває в кризовій ситуації та повинна допомогти їй витримати гніт саме цієї миті, — подальша доля жінки та вояків після їхнього виходу на поверхню землі («Свобода» — наступна гексаграма «І Цзін») не є менш істотною, проте вона й не актуальна для ось-ситуації, яку бажано подолати, не долаючи її. Наука довготерпеливості уникає негайних розв'язків, однозначних відповідей і вчинків — саме знанням плинності перемагаючи силу, владу й гаданий безчас. Що ж до «Дао де цзін», то чжани, у яких радять «притуплювати гостроту» й «діяти недіянням», є загальновідомими (що не означає загальнозрозумілості). Із цією незбагненною для західноєвропейського способу мислення неквапливістю довготерпеливості ми зустрічаємося й у вірші «Замело», із цією ухильністю, на позір покірною обставинам, насправді ж — у своїх наслідках — гострішою та безжальнішою за лезо сокири — практично в усіх «повстанських» віршах, зокрема у «Псах Юрія Змієборця». Якраз цей вірш та «Дорогою на Мончели» й дали мені підставу говорити про поступове віддалення архіпелагу Гуцулія в бік Повітряного океану — та про його непізнаванність або, маймо надію, все ще непізнаність: бо виявляється, що ми більше знаємо про Японію, ніж про цю таємничу країну:
Рано чи пізно це питання Василя Герасим'юка постає перед кожним із нас. Дорога вгору, дорога вниз — одна й та сама дорога, стверджував Геракліт. Не виключено, що віддаляючись від нас — долинних, сторонських і емпіричних, — осінній архіпелаг Гуцулія незримо наближається впритул до нас горішніх, причетних і трансцендентних.
Якщо оформлення «Осінніх псів Карпат» викликає застереження, то виданий львівською «Кальварією» триптих Василя Герасим'юка «Серпень за старим стилем» навпаки — цей чудово обрамлений «метелик» із багатьох поглядів може вважатися взірцевим. Якнайпалкішого схвалення та дієвої підтримки заслуговує й започаткований проект серії «Ковчег», хоча його «легітимізація», заснована на цитаті з Буття 7.2, породжує внутрішній опір: «Зо всякої чистої скотини візьмеш по семеро до себе…» [підкреслення моє. — К. М.].
Хай там як, але ця книжка утворює художньо-текстуальну цілість — «цитати» з Пітера Бройґеля Старшого тут без сумніву доречні, вони органічно вплітаються в тематику Герасим'юкового триптиху й розвивають те, що називається старомодним словом «стиль» — з усіма численними наповненнями цього слова: