На цій землі, яку «ковтнула чорна звізда», майбутнє бачиться небезпечним, воно впритул межує зі смертю; кожна спроба створити новий об'єднавчий, «будівничий», а не апокаліпсичний міт є останньою — і з огляду на втрату віри навряд чи успішною:
Ясна річ, марною справою були би пошуки якогось остаточного слова, останньої відповіді — від них не ухиляються лише посередні поети. Ми не знайдемо в Римарука виразно артикульованих порад щодо того, якими засобами можна боротися із цією хворобою «пліснявого часу», або, іншими словами, з відсутністю принципу достатньої легітимності. Здається, поет радо відмовився би від свого невитравного бачення загрозливих соціальних і культурних явищ, віддався би розкошам вільного від будь-яких проблем життя, життя, у якому є нарешті розквітле серпневе море і тайнопис тіла коханої жінки «на тихому-тихому березі»; і старі письмена, і нові «письменята» викликають у невиправного книжника професійну втому, проте позбутися їх не вдасться вже ніколи — видима відсутність епіграфів із надлишком компенсується ремінісценціями й парафразами, органічно засвоєними й невідчужуваними голосами «своїх» поетів, вічно розкритим до них — ось хоча б і до Тараса Шевченка — горизонтом сподівань:
Письмо Римарука у «Видінні» прозорішає та легшає, часом він не цурається зворотів повсякденної мови, деякі образи може відчитати навіть довільно вихоплена з київського натовпу німфетка: «проза, мов рекет», «речення бритоголові, немов хлопці з „бригади“». Натомість у «Відлунні» поет залишається вірним своєму, одного разу викшталтуваному на зразках старих майстрів, стилеві. Короткий сполучник «і» між двома частинами «Діви Обиди» — «Видіння і відлуння» — вказує на те, що властива йому модерність як у 80-х, так і сьогодні не зводиться до тих або тих реалій сучасного міського життя, а проступає в характерному інтонуванні вірша, у трохи печальному й водночас безтурботному ставленні до життя, яке проминає, — і якраз це вироблене принципове ставлення, зорієнтоване найкращими творами української та світової літератури — а не потворами біжучої політики, — є найціннішим для прихильників поезії Ігоря Римарука. Він не може розв'язати проблем — поети існують не задля цього, — але він може висловити й проблемність, і безпроблемність, структурувати потік мовлення в довершених фактах мови, саме цим прирощуючи те буття, яке неможливо вкрасти і яке одне може поєднувати смертних істот між собою в їхньому часі.
Улюблені розкоші янголів
Признаюся, що певний час я не міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича «Із янголом на плечі». Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна лялька Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук. Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками, строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені в дужках до змісту — щоб не відволікати від самих віршів, історію не змішувати з поезією… Я всміхнувся на жарт автора: «Коректор Віктор Морозов». Помилувався віртуозною графікою Світлани Білявської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки й заставок між розділами. Мені в цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром, і місце її було в картинній галереї, а не в бібліотеці. Пощо її читати? І як — а раптом я побрудню сторінки?!