Хтозна, може, вона й до сьогодні залишалася би непрочитаною. Гортав би її, милувавсь і знову ставив би на поличку. Але під час одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який я добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки «Білий камінь»:
Я завагався: хіба там був «псалтир»? І чому я не пам'ятаю цих «князів садів» в останньому рядку? За двадцять літ, відколи я вперше познайомився з поезією Івана Малковича, було прочитано десятки, якщо не сотні тисяч віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався один із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був той самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка в першій збірці уривалася на півслові: «а де були плоди — лиш óтвори…», — тепер закінчувалася виразно сказаним:
Замість «псалтиря» в «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив до друку в 1984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мною був той Малкович, якого я не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», і зауважив іще одну деталь, якої не помітив спочатку, — у книжці «Із янголом на плечі» вірші з попередніх книжок розташовані не в діахронічній перспективі, а навспак, тож просуваючись у читанні до кінця книжки, ми парадоксально опиняємося на самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув про свій побожний острах перед самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом на плечі» на першій сторінці й поринув у читання, яке перетворилося на захопливу інтелектуальну пригоду.
Неторканих, інваріантних віршів майже не лишилося! Вірші змінювали композицію, — завдяки іншій розбивці на рядки, як, наприклад, у «Зближалося на тридцять літ», де останній, п'ятий, — і через це вже якийсь побутово-одноманітний катрен набував драматичного звучання завдяки розгортанню:
Вірші брали шлюб — і розчинялися в ньому, народжуючи, відтак, плід, разюче не схожий на своїх «батьків», попри виразно явлену спадковість. Так, скажімо, я даремно шукав вірші «Човен» і «Ліс» серед вибраних із «Ключа», аж доки не зрозумів, що це новий артефакт: «В осінні вечори, у вечори студені…». Змінювалися або, переважно, зникали назви віршів, — замість дев'ятої з'яви «Фінал» циклу «У сцені маку» з'явилось елегантно-лукаве «Майбутнє відродження», самі з'яви мінялися місцями та, зрештою, і «з'яв» як таких більше не було, як не було й цього химеруватого жанрового означення «оповідь о кількох з'явах». Малкович більше не химерував, він пропонував шість віршів із циклу. Більшість поезій зазнали ґрунтовної переробки, деякі внаслідок цього змінилися до невпізнання. У яких напрямках рухалися ці творчі трансформації?
Перше, що впадає до ока, — це радикальна редукція всіх «совєтизмів». Альтист, який 1985 року після концерту йшов до Держстраху, тепер цілком природно вирушає по шинках («Концерт»); «жильці» перетворилися на поважних «мешканців», а печальні принци-цвіркуни, які бозна-чому повинні були грати саме «Марсельєзу» для прими-змії, тепер «у щось чомусь їй грати мусять» (хоча я не певний, що це найвдаліша з можливих замін у «Шершенному вірусі»). Загалом це, мабуть, була каторжна й — у найкращому значенні слова — ідеологічна праця: перебрати кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухати його конотаційні відлуння, очистити від ідейних нашарувань, якими ці слова мимо нашої волі просякали в тотальності мовлення та комунікації совєтських часів, засвоюючись як готові даності на позасвідомісному рівні, — або цілком свідомо нав'язуючись обачними редакторами, задля того, щоб бодай вірші з «метеликами», «равликами», «птахами» та іншою живністю замість крамольних «псалтирів» або, чого доброго, «ангеликів» узагалі можна було надрукувати.