Т. Д.: Будь-який митець детермінований, у сенсі, що не він обирав час і місце свого народження, суспільство. Національна закоріненість літератури не надто сприятливий фактор для міграцій. Ви здійснили спробу створити власну модель творчого буття, відгородившись від грішного світу у віддаленій Матіївці, анахоретом живучи серед поліської природи. Василь Стус свого часу писав, перебуваючи у «внутрішній еміграції», оскільки зовнішні обставини виключали жодну можливість літературної праці. Чи необхідні письменнику взагалі якісь особливі умови для творчості?
К. М.: Щодо відгородженості від грішного світу, то це не зовсім так, принаймні останніх п'ять років. У моєму випадку йдеться про двочастинний процес, схожий на дві фази подиху. Отже, 15 квітня кожного року я їду до своєї Келії, де залишаюся до Покрови, 14 жовтня. Там я головно ловлю рибу, ходжу медитувати до лісу, плекаю крихітний сад, город і квітник. А ще бесідую з гостями на різні розумні й дурні теми. Часом вирушаю в мандри. Влітку я майже нічого не читаю й зовсім нічого не пишу. Нема коли. То є період вдихання. На Покрову я повертаюся до Бахмача, сідаю за письмовий стіл і цілу зиму працюю не розгинаючись, тільки раз на день виходячи на годинну прогулянку. Це — час видихання. До 15 квітня я видихаюся повністю.
А світ не є грішним або святим. Зовсім інша річ — наші уявлення про нього, наші інтерпретації. Їх можна й треба час від часу змінювати. Особливість умов творчої праці зводиться до кількох засадничих пунктів. У кожного письменника вони свої. Хтось може писати на коліні, у кав'ярні, у ванні. Для мене необхідний ізольований кабінет, більш-менш регулярне харчування (з огляду на виразку шлунка; колись я, на жаль, нехтував цим), наявність тієї чи тієї інформації — починаючи із цитати в якійсь рідкісній книжці й закінчуючи словниками, — а також чай. Чай, як Ви вже зрозуміли з мого щоденника, не просто улюблений напій, а ціла філософія, може, навіть релігія. Вряди-годи виникає потреба обговорити актуальну тему, побачити її відсторонено. До мене часто приїжджають друзі, з якими можна провадити такі обговорення. Водночас не можна забувати, що одну з кращих своїх книг, «Час творчості», Василь Стус написав у слідчому ізоляторі, максимально сконцентрувавши всі духовні сили. Без чаю, який він також обожнював, без друзів, з мало не щоденними допитами… Але Стус — надто рідкісний, надто дивовижний, і не тільки в цьому питанні.
Т. Д.: Усамітнення в Матіївці — це втеча, стверджуєте Ви у тих же щоденникових нотатках. Як довго може тривати така втеча? У мене наразі виникають асоціації з хутірським побутом Пантелеймона Куліша у певні періоди його життя, цікаві теоретизування письменника з цього приводу…
К. М.: Втеча до себе може успішно тривати ціле життя. Досвід Пантелеймона Куліша, Германа Гессе, Ернста Юнґера або Василя Голобородька — я міг би назвати ще десятків зо два імен, — переконливо це доводить. Кулішева Мотронівка, де ми не так давно були з Василем Герасим'юком і Віктором Морозовим, надзвичайно затишне й гарне село, чимось схоже на Матіївку. Мотронівка, врешті, зовсім недалеко від мене, хвилин сорок авто. Нас тоді приємно вразило, що садиба письменника ретельно доглянута, що там діє музей, що могилами славетного подружжя опікуються так, ніби там лежать рідні люди. У певному сенсі так воно і є. Там зовсім інша аура, ніж, скажімо, на густозаселеному Байковому або Личаківському цвинтарях. Я думаю, що цю ауру Куліш створив іще за життя — і вона витає там досі, і витатиме ще триста років. Це аура не втечі, а відстороненості, того, що по-російському гарно називається «отрешенность». Аура погідності духу, небуденної нагоди поринути в неземну тишу, роблячи при цьому направду вагомі й потрібні саме на землі речі — яких до тебе ще ніхто не робив — перекладаючи Біблію українською, наприклад.
Т. Д.: Ви працюєте в різних родах і жанрах літератури, пишете критичні та літературознавчі статті, останні вимагають зануреності в літературний процес. Як примудряєтеся відстежувати найцікавіші його новинки? З якими часописами та видавництвами постійно й охоче співробітничаєте?