Ірина приходила додому вщент вимученою й відкривала ноут. Зазвичай там уже щось чекало. Читаючи прості та зрозумілі слова, від яких віяло теплом і турботою, заспокоювалася. Здавалось, усередині щось відпускало. Зникало оте жахливе відчуття «не хочу нічого», котре починало переслідувати від моменту переступання власного порога, і виникли якісь бажання. Вона пила йогурт, вмикала телевізор, читала ще раз і спромогалася на кілька рядків відповіді.
Пробач, зовсім ніяка. Мертва. Детальніше відпишу на вихідних. Не ображайся. Думаю про тебе. Дякую, що ти є.
А відсилаючи пошту, вже зі заплющеними очима, знала: зранку питиме каву під його повчання, зміст яких зводитиметься до того, що себе потрібно берегти і шанувати. Вони, ці настанови, ніколи не повторювались і не були нав'язливими, а щоразу її віртуальний коханий умів знайти для цього нові слова й аргументи.
Коли ж наставали вихідні, «наговоритися» було важко. Ірина відсипалась, і її проривало. Про події тижня розповідалося два дні поспіль. Ноутбук, наче віддане песя, тягнувся по квартирі за господинею, не полишаючи її ніде. З ним обідалось і вечерялось. Удвох із ним дивилися телепередачі. Здавалося, що за все життя її вперше огорнуло відчуття «не сама».
Того вечора Ірина повернулася роздратованою і без настрою. Зовсім. Не було тієї всепоглинаючої втоми, що відразу тягла до ліжка, проте з рук вилітало геть усе. Швидше лягати. Швидше б завтра. Ноут увімкнула останнього перед сном моменту, коли вже побувала в душі, який також не подарував полегшення. Зараз. Убивчість власного настрою лякала. Не було навіть сподівань на те, що його поліпшить лист від Нього.
Сторінка завантажилась, а Ірина продовжувала тупо вдивлятись у монітор. Там не було нічого. Ото вже справді невдалий день! Швидше б він закінчився... Та, видно, не судилося. Чому? Куди пропав Він?
Довелося так і написати.
Куди ти пропав? Від тебе нема листа. Щось сталося? Відпиши мені.
Відповіді чекала десять хвилин.
Я тут. Пробач. Сьогодні не пишеться. Лягай спати. Сподіваюсь, у тебе все гаразд.
Вона зітхнула й відвернулася до стіни. Ну чого? Хіба десь написано, що він повинен з'являтися щодня? А можливо, йому зараз просто не до неї. Самотній чоловік може бути не сам. На один вечір або ніч. Захопився, готувавсь і... не знайшов часу на неї. Той, хто ревнивий і не хоче знати про чужі амурні пригоди, не афішуватиме й власних.
Злість на себе відігнала залишки сну. Сьогодні зовсім психопатка. Сором та й годі. «Цікаво, на скільки ще мене вистачить за такого щільного графіка?» У голові оберталося. Робота. «Корки». Шеф. Чвари. Знову «корки». Він. Ноутбук. І знову робота...
Ну, все. Тепер уже точно до ранку. Скільки вже? Пів на дванадцяту. Снодійне пити пізно. Завтра не встанеш. О Боже... Якби на моніторі вчасно знайшовся його лист, вона б уже спала. Шкода тобі було...
Ні. Пити снодійне, просто зараз. Краще зранку їхати сонною, ніж хворою. О третій ночі снодійного вже справді не зробиш. Телефон, закинутий десь поруч із ліжком, вібрував тихо і наполегливо. Дідько б його забрав... Кому ще о такій годині?!
Номер на табло викликав правець. Щелепа відпустилась, а руки несподівано затерпли. Очі не наважувалися повірити. Телефонував Він. Довго і наполегливо. Чомусь похололо всередині, а палець ніяк не наважувався натиснути кнопку відповіді. Ну...
— Алло?
Власний голос здивував ще більше. Це були вже не інтонації роздратованої і невиспаної жінки, і прозвучало коротке слово, з якого вона ніколи не починала телефонних розмов.
— Привіт...
Його ж голос виявився тихим, густим, надзвичайно приємним і, як здалось їй, дуже сумним.
— Куди ж ти пропав? — запитала Ірина. — Зовсім забув про мене. Гадала, до ранку не спатиму...
— Пробач, — він зітхнув глибоко і невтішно. — Мені погано. Я знаю, не личить плакатися жінці, але... Я цього ніколи не робив, просто дуже важко зараз...
— Що сталося? — видихнула у мобілку. — Розповідай уже. У чому справа?!
— Нічого не сталося. Точніше, нічого конкретного. Просто... знаєш, як ото буває — день за днем накопичується негатив. Щось погане, невдале стається кожного дня. Людина терпить, намагається не зважати. Нехай усе це поодинці — дрібниці, але колись вони переливаються через край, і тоді здається: все, більше не можу. І не знаєш, як пережити цей стан.
— Є таке, — погодилась Ірина. — Отже, конкретного поганого, серйозного у тебе нічого не сталося? Скажи!
— Начебто ні.
— Ти мене налякав...