Ніхто з «бувших» не вмів витягнути її з цього стану. Хоча зусиль докладали. Намагання коханців, які у міру своїх можливостей, а вони були, зрозуміло, різними, бажали стати ще й друзями, розбивалися, наче об непохитні скелі, а Ірина, ще більше скаженіючи від цих незграбних спроб, чіплялася в рятівника мертвою хваткою, тягнучи за собою «на дно». Видиратися в останню мить починали всі без винятку...
Напевно, Він був чарівником. Тому що, як виявилося, тільки один у всьому світі умів зробити це. Без дотиків, поглядів і подарунків. Без нічого взагалі, і перебуваючи дуже далеко, взагалі невідомо де. Лише словами. Принаймні, напочатку так здавалося. Той, хто умів її чути і говорити. Але чим далі, тим більше Ірина переконувалася, що справа не лише в тому.
Її «ноут» перетворився на свого роду вівтар, абсолютно надійне місце, де можна «розчохлити» нутро, не переживаючи про наслідки. «Злити» гріхи, отримати за успіхи, пошукати справжньої розради. Тут було гарантовано безпечне місце, де без остраху послаблявсь отой захисний панцир, що час від часу починав не давати дихати. І вона насолоджувалася свободою тіла й душі, не боячись отримати раптовий удар у незахищене місце.
Ніхто не міг мати на неї впливу, змінювати її курс та життєві установки. Ніхто. Ця ж людина примудрилася докорінно змінити перебіг її життя. Ірина несподівано зрозуміла, що саме донедавна заважало їй жити, чого завжди боялася. Себе. Себе самої. Перспективи не впоратись із собою, якщо «перегне палицю», адже ніколи навіть думки не припускала, що не зможе дати ради якимось стороннім обставинам. Відтепер і ця небезпека зникла. У неї було те, що давало змогу не боятись останньої проблеми у цьому світі. Тепер розв'язувалась і вона — варто було лише розкрити «ноут» і увімкнути канал, який з'єднує з отим чарівником, котрий має звичайне людське ім'я, проте вміє промити мізки, наповнити душу, вгамувати біль, вселити надію і взагалі поставити на ноги у всіх розуміннях. Той, хто готовий зробити це завжди... Ну, не може ж, кінець кінцем, раптово і назавжди зникнути інтернет!
Що тоді було б?
Цей голос захотілося почути раптово. Саме голос. Від першого телефонного дзвінка вони ніколи не надавали переваги якомусь одному засобові зв'язку як досконалішому. Використовували те, що було на даний момент під руками. Вдома часто писалось у чаті, говорилося по Скайпу. На роботі або у довгих «корках» перед світлофорами — телефоном, а якщо він або вона знали, що інший зайнятий у робочих справах, — писали смс. І це створювало цілком обґрунтовані припущення, що в усьому «винні» якісь невідомі науці хвилі, котрі й обумовлювали якість їхнього контакту.
Скайп сигналив недовго. Олег «увімкнувсь» одразу.
— Привіт. Не зайнятий?
— Хіба ж я буваю для тебе зайнятий? Якби що — все залишу, ти ж знаєш.
— Та ні, все гаразд. Просто... дуже захотілося тебе почути.
— Я тут.
— Скажи, а може статися так, що раптово зникне інтернет? Узагалі. Зовсім.
— Ну... — здавалося, запитання змусило Олега розгубитись. — А чому раптом такі глибокі думки? Звідки взялися?
— Усе звідти ж, — зітхнула Ірина. — А так, щоб не лише інтернет — узагалі все: мобільний зв'язок, ну, ти розумієш...
Запитання звучало більш аніж по-дитячому, взагалі безглуздо, зважаючи на те, що вона була фахівцем у даній галузі, компетентним і досвідченим. Однак відповідь хотілося почути від нього.
— Ну-у... Теоретично це можливо. Ядерна катастрофа, наприклад. Але ймовірність, ти ж розумієш, нині мізерна. До того ж, якщо таке відбудеться, навряд чи комусь знадобиться інтернет. А чому такі запитання?
— Уявилося, що пропала можливість дістатися до тебе. Отак от: раз — і «з кінцями».
— Знаєш, і я про це не раз думав. Буває так — завантажиш себе важкими думками, накрутиш — потім не знаєш, як позбутися.
— Чому мені не зателефонував?
— Пошкодував тебе. Тобі й без мене є кому настрій псувати. У тебе важче життя.
— У мене життя було важчим до тебе. А зараз... Зараз мені здається, що це — наше життя. Може, то лише ілюзія, але я так відчуваю і не хочу з цим боротися. Мене влаштовує. У мене було все, крім тебе. Тепер я нічого не боюся. Тепер можу жити вільно, без важких думок. Окрім одної, звісно...
— Якої? — не зрозумів Олег.
— Що все це раптово закінчиться.
— Ні, не переживай. Ми надто сильно зв'язані тепер на відстані. Стільки засобів — на будь-який смак. Воно так в'їлось у наше суспільство — до неможливого. Куди воно подінеться?