— Виспалися?! — співрозмовник мало не ковтнув язика. — Ви хочете сказати, що справляли самі?!
— А хіба я казала, що сама? — у відповідь здивувалась Ірина. — Принаймні, не хотіла. Напевно, обмовилася.
— Хмхм... Ну а... тепер, після Нового року ми ж із вами можемо зістикуватись? У пристойному місці за гідною програмою... Чи у мене є конкурент? Напевно, той, з яким ви від мене втекли...
— Не знаю, чи є у вас конкуренти, — майже по складах видала вона, — а у того, кого ви маєте на увазі, схоже, їх справді нема.
— Схоже? — зрадів Валерій. — Тобто, ще точно невідомо. Це вже інший базар. Отже, поборемося. Пропоную оголосити конкурс. Ось цивілізований підхід! До речі... А на фіга ви мені радили суші без соусу їсти? Це ж така гидота! Зовсім як трава...
— Стоп! — перервала Ірина. — Ви й далі неуважні. А хто казав — їсти? Ви взагалі зберігаєте смс-повідомлення жінки, на яку претендуєте?
— Аякже! — злякався Валерій. — Обов'язково!
А...
— То відкрийте просто зараз і перечитайте. Там немає жодного слова про те, щоб їсти.
— А... що ж я мав з ними...
Це виглядало — навмисне не придумаєш. Те, що крутилося «автоматом» у нього на язиці й мало б злетіти за наявності іншого співрозмовника, «опускаючи» його, ніяк не вкладалось у голові Валерія стосовно самого себе. Вона сміялася довго і голосно. Сміх, здавалося, розривав груди. Трапляються ж такі люди!
— Валерію... — це вимовилося насилу. — Я... пробачте... я справді людина без комплексів... але розтлумачувати до такого рівня, щоб аж... ну, не можу. Попросіть, нехай Аля розповість вам анекдот про те, як пацієнт ковтав свічки, аби вилікувати геморой. Таке вона запам'ятовує, а оповідати у неї краще вийде. Ні, справді...
— Ну гаразд... — тепер у його голосі чулися не лише збентеженість, а й образа, хоча можна було побитись об заклад — не пов'язана з розумінням ситуації. — То я сподіваюся на зустріч із конкурентом і прозорі вибори.
— Гаразд, подумаємо, — пообіцяла Ірина.
Ноут давно впоравсь із завданням і вже чекав. Ну, ось. Відчуття, що справді зустріла Новий рік не сама, утвердилося, коли натискала клавішу розпакування листа.
Не бачу в поставлених запитаннях нічого дивного і спробую якнайкраще задовольнити Вашу цікавість, хоч загалом і не полюбляю «хвалити» себе. Річ у тому, що, розповідаючи про себе, людина так чи інакше вдається до власної оцінки, нав'язуючи її іншій, адже безбарвна об'єктивна розповідь про власну персону — справа нереальна. Однак усе ж таки спробую.
Звісно, я не належу до олігархів, проте забезпечую себе повністю, якщо йдеться про власні потреби. Принаймні, забігаючи вперед, зауважу, що причиною невдач в особистому житті фінансові проблеми не стали. Мені скоро сорок. У минулому — перший розряд із плавання, тепер лише домашній тренажер, щоправда, регулярно. Їжджу на «Хонді», звичайно ж, не новій, проте завжди мрію ходити пішки. Захоплення — як у більшості пересічних, нічого особливого. Слухаю музику, читаю книжки. Футбольний уболівальник. Розлучений. Самотній не лише як чоловік, ай як людина. Хотів би сподіватися, що тепер уже не зовсім. Це те, про що просили Ви. Додам і від себе — те, що вважаю важливіш. Від алкоголю не залежний, хоч іноді можу. Не палю зовсім. Ревнивий, тому спогадами про Ваші амурні пригоди, які виникнуть під час нашого знайомства, просив би не ділитися.
Людині справді важко розповісти про себе об'єктивно, Ірина це розуміла. Але, прочитавши листа, майже відразу взяла «трубу» й набрала номер Валерія.
— Мені шкода, — тільки й мовила, — але конкурс ви програли. Це — остаточно.
— Коли?! — здивувався той. — Щойно жми... Він виграв? Коли встиг?!
— Він також іще не виграв. Але йому ви поступилися вже. Пробачте.
V
вяткові дні спливли швидко. Закінчився січень, і лютий уже сповна виправдовував свою назву. Панували тріскучі морози. Робота була схожою на пекло. А Дробот цього разу перевершив сам себе.
Валентин Дробот був директором регіонального відділення їхньої корпорації «Глобус», яка займалася створенням цифрових телефонних станцій та комунікаційних мереж. Сюди вони з Іриною прийшли майже одночасно. Якщо ж бути точнішим, новий директор новоствореного відділення вишпортав її анкету з інтернетівських закапелків і запросив на співбесіду. Остання відбувалась у ресторані «Румба», тривала аж чотири години й упродовж усього цього часу Ірина не відчула, що її обмацує погляд співрозмовника, не стикнулася з ідіотськими запитаннями та незрозумілими чи більш як прозорими натяками. Двоє, які говорили з нею, намагалися встановити лише одне — її реальну кваліфікацію і професійну придатність.