Але для кожного самостійного гравця, а тим паче для Магістра, Гра в бісер — це насамперед заглиблення в музику, десь у такому значенні, яке мав на думці Йозеф Кнехт, коли одного разу сказав про класичну музику: «Ми вважаємо класичну музику екстрактом і втіленням нашої культури, бо саме в ній наша культура виявила себе найяскравіше і найхарактерніше. Ми вбачаємо в цій музиці спадщину античності і християнства, дух світлої і мужньої побожності, неперевершену рицарську мораль. Бо ж мораль, врешті, і є класичним виявом культури, взірцем людської поведінки, втіленням у певний образ. Між 15і 18роками з’являлися всілякі музичні твори й стилі, і засоби їхні були найрізноманітніші, але дух, чи, краще сказати, мораль усюди була та сама. Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди грунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, — завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях».
Ці слова записав один із учнів Кнехта. Ними ми й закінчуємо свою розвідку про Гру в бісер.
ЖИТТЄПИС МАГІСТРА ГРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА
ПОКЛИКАННЯ
Про походження Йозефа Кнехта ми нічого не дізналися. Як і багато інших учнів елітарних шкіл, він або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищі, і його забрала звідти й усиновила Виховна Колегія. В кожному разі, йому не довелося переживати конфлікту між школою і родиною, що обтяжує молоді роки стільком обдарованим юнакам, утруднює їхній вступ до Ордену, а деяким ще й ламає вдачу, робить її важкою і суперечливою. Кнехтові пощастило: він ніби народився для Касталії, для Ордену, для служби у Виховній Колегії, йому ніби змалку судився такий шлях; і хоч він добре пізнав труднощі духовного життя, а все ж трагедію кожного, хто прирікає себе служінню духові, пережив безболісно. Але присвятити особі Йозефа Кнехта таку велику розвідку нас звабила не тільки сама ця трагедія, скільки тиха, ясна, промениста наполегливість, з якою він творив свою долю, розвивав свій хист, здійснював своє призначення. Як усі видатні люди, він Мав свого генія, daimonion,[11] і свою amor fati,[12] але його amor fati здається нам вільною від похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаємо того, що сховано в глибині людської душі, і пам’ятаємо, що історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка. Адже нам зовсім не відомо, — коли звернутися до великих прикладів, — як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха — повчальновтішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, порипутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затяшно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше — він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні половини живого цілого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо і з Кнехтом, хоч він належить до нашої, принципово «нетворчої» епохи й не лишив після себе «творів» у такому значенні, як ті майстри.
11
Daimonion. — У такій формі це слово асоціюється з розповідями Платона й Ксенофонта про Сократа, який признавався, що часто і до того ж у найважливіших випадках діє за ірраціональним, підсвідомим імпульсом, у якому сам філософ та його учні вбачали голос персоніфікованої особистої долі людини, його «демона».
12
Відданість долі (лат.). fati. — Це словосполучення вживали античні стоїки, проте в новоєвропейській філософській літературі воно стало відоме головним чином завдяки Ф. Ніцше. В ніцшеанському слововживанні «amor fati» означає мужню волю до того, щоб повністю пережити своє життя, не тільки не вимагаючи від нього ніяких обіцянок і гарантій, але й будучи від самого початку готовим до найстрашнішого («героїчний песимізм»).