Потім Даса не міг сказати, скільки він простояв біля того куреня: годину, чи дві, чи кілька днів. І коли чари розвіялися, коли він знов нечутно повернувся стежечкою крізь папороть до лісу, а звідти врешті дістався до пасовиська й до своєї череди, то все це зробив несвідомо, бо душа його ще була зачарована; він отямився аж тоді, як один із пастухів гукнув його. Пастух відразу накинувся на нього з лайкою за те, що він десь так довго тинявся, та коли Даса у відповідь тільки вражено глянув на нього широко розплющеними очима, ніби не розумів, що він каже, пастух замовк, здивований незвичайним, відсутнім поглядом хлопця і врочистим виразом його обличчя. Але трохи згодом він усе ж таки запитав: — Де ти забарився, голубе? Може, ти бачив котрогось бога чи зустрів когось із демонів? — Я був у лісі, — відповів Даса, — мені захотілося пошукати меду. Але потім я забув про мед, бо натрапив там на чоловіка, самітника, він сидів, заглиблений у роздуми чи в молитву, і обличчя в нього наче світилося. Коли я побачив його, то так і застиг і довго не міг відірвати від нього очей. Я хотів би піти туди ввечері, понести йому дарунки, той чоловік святий.
— Піди. Віднеси йому молока й масла. Святих треба шанувати і обдаровувати.
— А як мені його називати? — Ніяк не називай, Дасо, тільки поклонися, поклади дарунки, та й годі.
Даса так і зробив. Він довгенько блукав, поки знайшов те місце. Перед куренем нікого не було, а зайти всередину хлопець не зважився, тому він поклав дарунки долі біля входу й пішов собі геть.
Поки череда паслася поблизу, Даса щовечора носив до куреня пожертви, а якось навідався туди серед дня, знов застав самітника заглибленого в себе і цього разу також не встояв перед спокусою побути якусь хвилину щасливим глядачем і ввібрати в своє серце крихту снаги і благодаті святого. І навіть згодом, коли вони залишили ту місцевість і Даса допомагав переганяти череду на інші пасовиська, він ще довго не забував своєї пригоди в лісі і часом, як буває з хлопчаками, сидячи наодинці, поринав у мрії, уявляючи й себе таким самітником і мудрим йогом. Та з плином років ці спогади і мрії почали блякнути, і блякнули дедалі дужче, бо Даса швидко підростав, убирався в юнацьку силу і з радісним запалом віддався розвагам і змаганням з товаришами. А все ж десь глибоко в душі хлопця жеврів відблиск тієї події, невиразний здогад, що сила й гідність науки йогів могла б замінити йому втрачену велич.
Якось, коли вони пасли череду недалеко від міста, один пастух, повернувшись звідти, розповів, що там готуються до великого свята: старий володар Равана зовсім підупав на силі й призначив день, коли його син Нала заступить його і буде проголошений раджею. Дасі закортіло побувати на тому святі, глянути на місто, про яке в нього з дитинства майже не збереглося спогадів, послухати музику, подивитися на святкову процесію та на змагання юнаків із вельможних родин, захотів хоч раз опинитися в незнайомому світі городян і можновладців, про який так часто розповідалося в легендах та казках і який начебто — чи це, може, теж була тільки легенда, казка або й просто вигадка — колись давнимдавно був і його світом. Пастухам наказано привезти до палацу масла для святкової жертви, і, на радість Дасі, старший пастух доручив йому та ще двом хлопцям вирушити до міста.