Йог спокійно вислухав його палку сповідь, опустивши очі додолу. Тепер він підвів їх і подивився на Дасу ясним, пронизливим, майже нестерпно твердим, зосередженим і чистим поглядом, і, поки він роздивлявся Дасу і обмірковував його квапливу розповідь, уста його поволі торкнула усмішка, потім він засміявся, нечутно засміявся, похитав головою і сказав сміючись: — Майя![65] Майя! Зовсім розгублений і засоромлений, Даса так і прикипів до місця, а старий рушив далі вузенькою стежечкою в папороті — це була його прогулянка перед обідом. Походивши трохи туди й назад, відмірявши десь із сотню виважених, ритмічних кроків, він повернувся назад до куреня, обличчя його знов стало таким, як завжди, зверненим кудисьінде, а не до світу видимих явищ. Що ж означав той сміх, яким йог, завжди такий незворушний, немов скам’янілий, відповів йому? Даса довго сушив собі над цим голову. Чи цей моторошний сміх у хвилину розпачливої сповіді Даси, його благання про допомогу був прихильний, чи глузливий, чи він мав на меті потішити його, чи осудити, чи походив від бога, чи від демона? Чи це було тільки цинічне хихотіння старого чоловіка, якого вже ніщо не хвилює, чи кепкування мудрого з чужої дурості? Чи сміх означав відмову, прощання й наказ іти геть? Чи, може, це була порада, вимога наслідувати його, також сміятися? Даса не міг з’ясувати цього. Ще й уночі він думав про той сміх, у який, здавалося, старий уклав усе його життя, щастя й лихо, розжовував цю думку, як розжовують твердий корінь, що все ж таки своїм смаком і запахом нагадує якусь поживу. І так само розжовував, зважував, обертав на всі боки те слово, яке старий, засміявшись, вигукнув напрочуд голосно, радісно і незрозуміло чому задоволено: «Майя! Майя!» Що означало те слово, Даса трохи знав, а трохи здогадувався, та й самий тон, яким старий його вимовив, начебто підказував, що за зміст у нього вкладено. Майя — це було Дасине життя, Дасина молодість, Дасине солодке щастя й гірке лихо, майя — це була вродлива Праваті, це було кохання і його радощі, майя — це все життя, життя Даси і всіх інших людей, геть усе в очах старого йога було майя, щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх весело посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте уваги.
Та коли для старого йога цим сміхом і словом «майя» можна було визначити й підсумувати Дасине життя, для самого Даси все було інакше; хоч як він хотів би стати йогом і посміятися з усього пережитого, хоч як би хотів бачити в своєму житті лише майю, в його серці, починаючи від тих тривожних днів і ночей, прокинулося й ожило все те, що він, змучений мандрівним життям утікача, знайшовши тут на якийсь час притулок, начебто зовсім забув. Він уже майже втратив надію, що справді осягне колись науку йогів, а тим більше, що стане таким, як цей старий, А коли так, то навіщо залишатися в цьому лісі? Тут був його при3тулок, тут він трохи відпочив, зміцнів, трохи заспокоївся, ї це вже чогось варте, це вже багато. А що, як тим часом там, у країні, перестали ганятися за вбивцею раджі, і він, Даса, може помандрувати собі далі, не дуже ризикуючи, що його схоплять? Даса вирішив так і зробити, другого ж таки дня вирушити в дорогу: світ великий, не може ж він вічно сидіти в цьому сховку. Ця думка трохи заспокоїла його.
Даса хотів вирушити вдосвіта, але проспав, і, коли прокинувся, сонце вже зійшло і старий почав заглиблюватися в себе. Даса не хотів іти, не попрощавшись, до того ж йому треба було ще щось запитати йога. Він почекав годину, другу, нарешті старий підвівся, випростав руки й ноги й почав проходжуватися перед куренем. Тоді Даса заступив йому дорогу, вклонився і не відступив, аж поки йог запитально звів на нього очі.
— Учителю, — покірно мовив Даса, — я йду собі геть і більше не порушуватиму вашого спокою. Але дозвольте мені, вельмишановний, ще раз, востаннє звернутися до вас із проханням. Коли я розповів вам про своє життя, ви засміялися й вигукнули: «Майя!» Благаю вас, скажіть мені ще щось про майю.
Йог завернув до куреня і поглядом звелів Дасі йти за ним. Там він узяв гарбузяну сулію з водою, подав її Дасі й загадав йому вимити руки. Той слухняно виконав його наказ. Після цього вчитель вилив решту води в папороть, дав юнакові порожню сулію і звелів принести свіжої води. Даса мовчки пішов по воду. Серце в нього стислося з жалю, що він востаннє йде цією вузенькою стежечкою до кринички, востаннє опускає легеньку сулію з витертими гладенькими краями до блискучого кружальця води, в якому віддзеркалюються папороть, верховіття дерев і поміж ними ясні цятки чудової небесної блакиті, а зараз, коли він нахилиться над нею, то востаннє побачить у буруватому сутінку й відбиток свого обличчя. Даса повільно, задумливо занурив у воду сулію, відчуваючи себе якось непевно, — він не міг збагнути, чому в нього так дивно на душі, чому, хоч він сам вирішив податися в дорогу, його так вразило, що старий не запропонував йому лишитися, може, навіть лишитися назавжди.
65
Майя — в індійській релігійній філософії поняття світотворчої, космічної ілюзії, яку належить переборювати зусиллям самозаглиблення. «Для того, хто досяг стану істини й дійсності, весь видимий світ зникає» («Ведантасутрабхаш’я», II, 1, 14).