Усе це, на диво, не веде до релятивізму, а тільки підтверджує складність, багатозначність, барвистість єдиного буття. А те, що вимагає певної оцінки, отримує її. Наприклад, буржуазний світ, буржуазне суспільство, що перебуває в стані кризи, занепаду. При цьому Гаррі Галлер — не тільки суддя духовного занепаду, а й його витвір, його жертва. Видавець каже про його записки як про «документ епохи», трактує його «дивацтва» як «хворобу самої епохи».
Така тотальність критики значною мірою і викликала до життя (як своєрідну противагу) фантастику, навіть містику «магічного театру» та й інших відповідних епізодів роману. В цьому й полягає ще один парадокс Германа Гессе.
«Змістом і остаточною метою «Степового вовка», — пише він в одному листі, — була не критика епохи, а Моцарт і «безсмертні».» В другому листі бринить скарга на читачів, які не помітили, «що над Степовим вовком і його сповненим проблем життям здіймається інший, вищий світ, що «Трактат» і всі ті місця книжки, де заходить мова про дух, про мистецтво і про «безсмертних», протиставлять світові Степового вовка, світові страждань позитивний, ясний, понадособовий і понадчасовий світ віри і що книжка ця, хоч вона й розповідає про страждання і муки, — твір не того, хто впав у відчай, а того, хто вірить».
Це й справді так. Інакше писати Гессе не хотів, не вмів і не міг. Він казав: «Усяка справжня поезія — ствердження, її творить любов, і її основа, її джерело — вдячність життю».
Що й казати, «магічний театр» — не тільки противага буржуазній культурі, яка йде до загибелі. Він — і форма критики, вірніше, сюрреалістські ілюстрації до неї. Але саме ці сцени роману несподівано прямолінійні, настирливо алегоричні, наприклад, коли відтворюються в особах фрейдистські уявлення про всевладність сексу, про розщеплення особистості чи ті ідеї гегелівської «феноменології духу», які стосуються діалектики панування і рабства. Все тут — за термінологією самого Гессе — «література». Але тон задає не вона. Задає тон «поезія»: чари музичної гармонії, живий (не музейний) і тим самим великий Гете, незрівнянний Моцарт, справжня вищість якого навіть не в майстерності, а в «самовіддачі», в «готовності до страждань», у «байдужості до ідеалів міщан».
Світ «безсмертних» ідеальний у подвійному розумінні. Він благородний, ясний, високий; і він існує в іншому вимірі, поза буденним життям, а тому й непорушний, вічний.
Безперечно, в своїх художніх смаках Гессе досить консервативний. Але не взагалі нове, сучасне, те, що розвивається, відштовхувало Гессе. Відштовхувала його егоїстична, самознищувальна, цинічна і відчайдушна модерністська «революція», що скасовує кожну традицію тільки тому, що вона — традиція. Для Гессе це грізний симптом регресу, заглиблення в хаос, ознака духовної і соціальної недуги. Він бачив навколо себе світ, органічно ворожий культурі, мистецтву, всьому людському й людяному. То був реальний світ буржуазної прози, буржуазного відчуження, буржуазного знеособлення особи, світ, який, проте, був, здавалося, всюди і все поглинав, йому, в очах Гессе, протистояли тільки окремі острівці давньої, незруйнованої цільності. Якраз вони і були «світом духу», принаймні його опорою, його основою. І наче само собою вийшло, що все гарне, добре, надійне, значне асоціювалося з минулим — з Гете, з Моцартом, з романтиками, з Жаном Полем. Але в цьому немає наміру ідеалізувати старовину, минуле: «Завжди так було, і завжди так буде, — каже Гаррі Галлерові Терміна, — гроші і влада, ціла доба, весь світ належать сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті». І після здивованого запитання Галлера додає: «Ні, щось належить: вічність».
«Безсмертні» — це своєрідна утопія. Не втрачений назавжди «золотий вік», а саме утопія, що стосується і майбутнього, і навіть сучасного. Недарма Галлерові — близькому і «світові духу», і «вічності», хоч і зараженому буржуазним занепадом, — то на концерті давньої музики, то над книжкою Паскаля, а то і в обіймах коханої ввижається «божественний слід», який свідчить про невидиму присутність «безсмертних». Серед боягузливих міщан, грошових мішків і генералів, що моляться на нову війну, вони здатні жити тільки як мрія, як фантазія, як гостре й різке зміщення реальності.