Думка про суперечливу єдність світогляду і творчості Гессе важлива тому, що поза нею «Гра в бісер» постає трохи в іншому світлі: як колосальне завершення, але так чи інакше вже відірване, відчужене від багато чого з того, що йому передувало. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессівського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії «Германа Лаушера», «Петера Каменцінда», «Кнульпа».
Читати «Гру в бісер», не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозуміти її, мабуть, неможливо. Не розшифрувати ті чи інші алегорії, натяки, символи, а саме збагнути як художній організм і втілення певного світогляду.
В рік появи друком «Курортника» Гессе написав «Короткий життєпис». Там він, зокрема, погоджується з докором, що йому бракує почуття реальності, і каже: «Реальність — це те, чим ні за яких обставин не треба вдовольнятися, чого ні за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона — випадковість, 1 Герой оповідання «Останнє літо Клінгзора» (1920), художник, якому символічно надано ім’я старого поета із «Генріха фон Офтердінгена» Новаліса, тобто те, що життя відкинуло від себе». Далі Гессе не без іронії зауважує: «Дуже важливою частиною своєї істоти я живу в майбутньому, а тому не маю потреби кінчати свій життєпис сьогоднішнім днем, але можу спокійно дозволити йому продовжуватись далі».
І Гессе розповідає, що, наближаючись до сімдесятиріччя, він грунтовніше засяде за музику й почне писати оперу, в якій спробує здійснити те, «чого… ніяк не вдавалося зробити в літературних… творах: надати людському життю сенсу, високого і прекрасного». За задумом автора, «метання життя між двома полюсами — природою і духом — повинне постати веселим, барвистим і довершеним, мов яскрава райдуга».
Першорядна роль музики, спроба оперувати надособовими, надіндивідуальними вартостями, бажання дати видимий, відчутний людський ідеал і водночас, пам’ятаючи про споконвічну двоїстість життя, показати його «веселим, барвистим і довершеним» — хіба все це не властиве «Грі в бісер»? У точному значенні цього слова таке «передбачення», звичайно, тільки випадковість, збіг. Тим більше, що «Заклинач дощу» — перший із кнехтівських «життєписів» і, мабуть, взагалі найраніший начерк до майбутньої книжки — з’явився в «Нойє рундшау» тільки навесні. А проте це «передбачення» наводить на думку, що Гессе коли й не завжди, то давно вже думав про такий твір, як «Гра в бісер». А це, в свою чергу, свідчить про органічність цього твору, про його невід’ємність від усієї творчості письменника.
Хоч серед тих «міфічних особистостей», навколо біографій та життєвих конфліктів яких Гессе мав звичай будувати свої сюжети, не міг бути названий Йозеф Кнехт, неперевершений Магістр Гри належить до того самого ряду, що й перераховані в «Вечорі за письмовим столом» Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Галлер. Хіба що він ще більше, ніж будьхто з його попередників, «символічний» — тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житіях святих.
Ще в «Германі Лаушері» Гессе виступав у ролі видавця; «Деміан» виданий від імені одного з двох головних героїв (причому навіть Томас Манн повірив майстерній містифікації); є свій видавець і в «Степовому вовкові». Автор «Гри в бісер» ховається за тією самою машкарою. Це давній, як світ, літературний засіб. Але він здатен виконувати й зовсім нові функції.
На відміну від «Степового вовка», видавець «Гри в бісер» — не персонаж, не якась особа, його значення негативне, і полягає воно в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось інший — вигаданий, фіктивний автор, який приписує собі весь текст і відповідно стилізує його.
Хоч і обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторі Фаустусі» (1947) розповідає про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн і сам помітив, що його твір схожий на «Гру в бісер». «Та сама ідея вигаданої біографії з властивими цій формі елементами пародії, — писав він, порівнюючи обидві книжки, — той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч і з перевагою культурфілософського утопізму…» Проте Цейтблом був сучасником загиблого генія, долю якого він вирішив змалювати. Він не розумів його, але перебував у щоденному живому спілкуванні з ним. Анонімний касталійський історик, що через кілька сторіч досліджує обставини життя і смерті Магістра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свідченнями й документами або й спиратися на оче3видні легенди. Він працює як учений, як сумлінний і сторонній збирач фактів. І водночас признається: «…історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка…» В цій думці є своя правда. Але не треба забувати, що висловив її не сам Гессе, а той, кого він вигадав, і хто (якби письменник захотів цього) міг би мати безліч матеріалів про Кнехта, досконало знати його біографію. Але Гессе потрібно, щоб літописець був саме такий: не мав певності, сумнівався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хід.