— Я, мабуть, аж тепер оце побачив, яка вона гарна, — мовив супутник Йозефа. — А може, я вперше глянув на неї іншими очима тому, що маю покинути її, попрощатися з нею.
— Ти правду кажеш, — озвався Кнехт, — те саме діється й зі мною. Але якщо ми й підемо звідси, то це ще не означає, що ми покинемо Ешгольц. Посправжньому його покинули тільки ті, хто пішов від нас назавжди, скажімо, той Отто, що так гарно вмів складати смішні латинські вірші, або наш Шарлемань,[23] який міг так довго плавати під водою, тощо. Вони справді попрощалися з Ешгольцом, відірвалися від нього назавжди.
Я вже давно не згадував про них, а тепер згадав. Смійся, як хочеш, але в цих пропащих для мене всетаки є щось привабливе, як у збунтованому ангелі Люциферові є щось величне. Може, вони схибили, таки напевне схибили, а проте щось зробили, здійснили, зважились на стрибок, а на це потрібна мужність. Ми ж, решта, були терплячі, старанні й розважні, проте нічого не зробили, не стрибнули! — Не знаю, — мовив супутник, — дехто з них нічого не робив і ні на що не зважувався, а просто бив байдики, аж поки його виключили. Та, може, я не так тебе зрозумів. Який стрибок? Що ти мав на увазі? — Я мав на увазі здатність відірватися, зробити щось посправжньому, одне слово — стрибнути! Я зовсім не хочу стрибнути назад, у свою колишню батьківщину і в своє колишнє життя, воно мене не вабить, я його майже забув. Але я хотів би колись, як настане той час, що мені теж буде потрібно відірватися й стрибнути, мати відвагу на такий стрибок, тільки не назад, до чогось нижчого, а вперед, до вищого.
— Ну, ми до цього й ідемо. Ешгольц був тільки сходинкою, наступна буде вища, а наприкінці нас чекає Орден.
— Так, але я не про це. Ходімо далі, amice,[24] мандрувати так приємно, що мені скоро знов стане веселіше на серці. А то ми з тобою щось дуже похнюпились.
Таким настроєм і такими словами, які нам переказав його тодішній супутник, започаткувалась бурхлива пора Кнехтової молодості.
Два дні йшли мандрівники, поки дісталися до Монтпорта, розташованого високо в горах містечка, де тоді проживав Магістр музики; там, у колишньому монастирі, він саме читав курс лекцій для диригентів. Кнехтового супутника поселили в готелі для гостей, а самому йому дали маленьку кімнатку в помешканні Магістра. Тількино він устиг розпакувати рюкзак і вмитися, як зайшов господар. Старий подав хлопцеві руку, легенько зітхнув, сів на стілець, на мить заплющив очі, як завжди, коли був дуже стомлений, тоді ласкаво глянув на Йозефа й сказав: — Вибач мені, що я не вельми добрий господар. Ти йшов пішки і стомився, та й я, признаюся, так само, у мене трохи перевантажений день, але якщо ти ще не хочеш спати, я б заразтаки забрав тебе на годинку до себе. Тобі дозволено пробути тут два дні. Завтра приходь до мене на обід із своїм супутником, проте багато часу я тобі, на жаль не можу приділити, тому треба якось викроїти хоч тих кілька годин, які тобі просто необхідні. Отже, зразу й почнемо, га? Він завів хлопця до просторої склепистої келії, в якій не було нічого, крім старого рояля й двох стільців. На них вони й посідали.
— Незабаром тебе переведуть до школи вищого ступеня, — сказав Магістр. — Там ти дізнаєшся багато нового, дуже цікавого, і скоро, мабуть, почнеш потроху прилучатися й до Гри в бісер. Усе це гарне й важливе, та найважливіше ось що: ти навчишся медитації. Здається, що медитувати вміють усі, але не завжди можна перевірити їхнє вміння. Я б хотів, щоб ти осягнув це мистецтво грунтовно, посправжньому, так само як музику; тоді решта все прийде саме собою. Тому я вирішив перші два чи три уроки дати тобі сам, через те й запросив тебе сюди. Отже, сьогодні, завтра й післязавтра ми спробуємо по годині віддаватися медитації. Нашою темою буде музика. Зараз тобі дадуть склянку молока, щоб ти не відчував голоду й спраги, а повечеряємо ми з тобою пізніше. У двері постукали, і служник заніс склянку молока.
23
Отто, Шарлемань. — Характерна для Гессе гра в імена. Учні, що покинули Касталію, наділені іменами імператорів раннього середньовіччя. Шарлемань — пофранцузькому ім’я Карла Великого; що ж до імені Отто, то це звичайнісіньке німецьке ім’я в поєднанні з Карлом Великим викликає в пам’яті численних Оттонів на імператорському троні, що дали ім’я Оттонівській добі (X–XI ст.).