Врешті, історик на свій розсуд може залічувати до якої завгодно доби початок і передісторію Гри в бісер. Бо, як кожна велика ідея, вона, властиво, не мала початку, саме як ідея вона існувала споконвіку. Як ідею, як передчуття й ідеал ми знаходимо її ще в стародавні часи, скажімо, в Піфагора,[3] потім у пізню добу античної культури, в колах еллінських гностиків, так само в стародавніх китайців, тоді в періоди найбільшого розквіту духовного життя арабськомаврітанського світу, а далі слід її передісторії веде через схоластику й гуманізм середньовіччя до математичних академій сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч і аж до романтичної філософії та рун з містичними мареннями Новаліса. В основі кожного прямування духа до високої мети — universitas litterarum, в основі кожної платонівської академії,[4] будьякого спілкування духовної еліти, кожної спроби наблизити одні до одних точні й гуманітарні науки, кожної спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релігію лежить та сама вічна ідея, яка для нас набула форми Гри в бісер. Такі великі голови, як Абеляр, Лейбніц, Гегель, безперечно мріяли вкласти духовний універсум у концентричні системи й поєднати живу красу духовності й мистецтва з магічною силою формул точних дисциплін. В епоху, коли музика й математика майже одночасно переживали свій класичний період, часто можна було спостерігати зближення і взаємозбагачення цих дисциплін. А за два сторіччя до цього в Миколи Кузанського[5] ми знаходимо думки, навіяні тим самим прагненням, якот хоча б така: «Дух набирає форми можливості, щоб усе вимірювати його можливістю, і форми абсолютної необхідності, щоб усе вимірювати його єдністю і простотою, як вимірює бог, і форми необхідного взаємозв’язку, щоб усе вимірювати з погляду його своєрідності, і, нарешті, форми детермінованої можливості, щоб усе вимірювати з погляду його існування. Але дух вимірює ще й символічно, за допомогою порівняння, коли, наприклад, він користується числом і геометричними фігурами й посилається на них як на подібності». А втім, у Миколи Кузанського, мабуть, не тільки ця думка вже майже передбачає нашу Гру в бісер або лежить близько до того напрямку уяви, що й ця гра інтелекту; в Кузанця можна знайти багато таких подібностей. І його любов до математики, його вміння, його звичка для пояснення теологічнофілософських понять порівнювати їх з фігурами й аксіомами Евклідової геометрії також здаються нам дуже близькими до ладу нашої Гри, і навіть його своєрідна латина (у якій чимало слів — його власні новотвори, хоч кожен латиніст може їх легко зрозуміти) інколи нагадує вільну пластичність мови Гри в бісер.
Не менше підстав є зараховувати до предтеч Гри в бісер і Альбрехта Другого, про що свідчить уже наш епіграф. Ми також гадаємо, хоч і не можемо підтвердити цього цитатами, що ідею Гри виношували й ті вченікомпозитори шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, які клали в основу своїх музичних композицій математичні теорії. В давніх літературах можна подекуди натрапити на легенди про мудрі, магічні ігри, які вигадували і в які грали вчені, ченці або при дворах освічених володарів, наприклад, про особливі шахи, де фігури й поля, крім звичайного, мали ще й інше, таємниче значення. Повсюдно відомі також оповідання, казки й легенди з ранніх часів усіх культур, де музиці приписують не тільки мистецький вплив, а й могутню владу над окремими людьми й цілими народами, роблять її таємничою володаркою чи законодавицею народів і їхніх держав. Думка про ідеальне, небесне життя людей під гегемонією музики відігравала свою роль і в стародавньому Китаї, і в грецьких міфах. З цим культом музики («І в вічних перетвореннях природи нам чути потаємну владу співу» — Новаліс) якнайтісніше пов’язана і Гра в бісер.
Та хоч ми й визнаємо ідею Гри вічною, а отже, такою, що існувала й подавала свій голос задовго до того, як набрала реальних обрисів, проте її втілення у відомі нам форми має свою історію, про найважливіші етапи якої ми й спробуємо коротко розповісти.
Початок духовного руху, що мав такі багаті наслідки і, між іншим, призвів до заснування Ордену й виникнення Гри в бісер, припадає на той історичний період, який від часів основоположних праць історика літератури Плінія Цігенгальса дістав введену ним назву «фейлетонної доби».[6] Такі назви зручні, але й небезпечні, вони завжди зваблюють нас на несправедливу оцінку якогонебудь минулого стану в житті людства; отак і фейлетонна доба аж ніяк не була бездуховною чи навіть духовно бідною. Але вона — таке в нас складається враження з Цігенгальсових праць — не знала, що робити з своєю духовністю чи, вірніше, не вміла знайти їй відповідного місця і функції в економічній структурі життя й держави. Щиро сказати, ми дуже погано знаємо ту епоху, хоч саме на її грунті виросло майже все те, що нині стало притаманним нашому духовному життю. За Цігенгальсом, то була наскрізь буржуазна епоха, що проголошувала крайній індивідуалізм, і якщо ми, бажаючи відтворити її дух, наводимо деякі її прикмети в Цігенгальсовій версії, то принаймні маємо певність, що вони не вигадані, не надто перебільшені й не спотворені, бо великий дослідник підтверджує свої висновки безліччю літературних та інших документів. Ми згодні з оцінками цього вченого, єдиного, хто взявся за ґрунтовне дослідження фейлетонної доби, і воднораз намагаємось не забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давні часи за тодішні помилки й вади.
3
…скажімо, в Піфагора… — Грецький філософ VI ст. до н. е. привертає до себе увагу Гессе як ініціатор духовної традиції, що фіксувала свій зміст в опрацьованій системі музичноматематичнокосмологічних символів (аналог Гри в бісер). Багато в чому близький до Гессе Томас Манн зауважує про Піфагора: «Число і співвідношення чисел як творчий принцип буття і моральної гідності — тут прекрасне, точне, моральне так дивовижно і врочисто зливалося в ідею авторитету…»…в колах еллінських гностиків… — Поширені на початку нашої ери в містах еллінізованого Ближнього сходу гностичні віровчення, в яких грецька філософія поєднувалася зі східною містикою, надзвичайно цікавили Гессе ще з тих часів, коли він працював над романом «Деміан», тобто з кінця 10х років (пор. образ гностикаастролога в новелі «Сповідник», що входить до цієї книжки). У гностиці Гессе приваблювала спроба охопити цілість буття в його споконвічній двополярності, довести до суперечливого синтезу раціональне й ірраціональне, ідею ладу й заперечення цієї ідеї і т. д.
4
… в основі кожної платонівської академії… — Слово «академія» історично виникло як означення школи Платона, засідання якої вібувалося в гаю Академа біля Афін. Ця школа, що проіснувала близько восьми сторіч, поряд з філософією культивувала математичні, астрономічні й музичні студії (за переказом, над її входом було написано: «Хай не заходить сюди той, хто не вивчав геометрії»), а також аскетичний спосіб життя: споглядання ладу в співвідношенні чисел і в рухові зірок мало навчити впорядкованості духу. Пізніше «Платонівською Академією» називали філософський гурток, заснований XV ст. у Флоренції, та деякі інші інтелектуальні товариства.
5
Микола Кузанський (14– 1464) — теолог, філософ і видатний учений пізнього середньовіччя. В центрі його вчення стоїть діалектична ідея про тотожність протилежностей; ця тотожність здійснюється в богові, якого він уявляє як ідею граничної спільності, як «нескінченну сферу, центр якої всюди, а поверхня — ніде». Під знаком цієї абсолютної тотожності зникає розщепленість людства на віровчення і віросповідання: за Миколою Кузанським, «усі народи дотримуються єдиної віри під виглядом різноманітних культів». Своє вчення Микола Кузанський любить викладати, користуючись математичними символами: так, бог для нього — одночасно нескінченне коло й нескінченний трикутник, що він пояснює кресленнями й обчисленнями; Отець, Син і Дух Святий співвідносяться як Єдність, Рівність і Взаємосполучення і т. д.
6
…дістав… назву «фейлетонної доби». — Критика цієї доби, що охоплює декаданс буржуазного світу в XIX–XX ст., — дуже важливий елемент у складному цілому твору Гессе. Проте слід пам’ятати, що цю критику, досить глибоку й вистраждану, Гессе всетаки подає не від себе, а від імені певного анонімного касталійця, який складає життєпис Кнехта: звідси надмірно врівноважений тон велемудрої зверхності, природний для далекого нащадка, що заглядає в морок сторіч.