Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.
Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками — вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!
Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.
Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.
Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець — для нас з панi Страус.
— Ну що, мала, — весело сказав дiдусь. — Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?
— А полонез Огiнського? — запитала бабуся.
— Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! — сказала мама.
— Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! — впевнено сказала бабуся.
Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.
Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.
— Нота «до» — оголосила перший номер програми.
Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.
— Нота «ре»! — оголосила я. I повторила рух смичком.
Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.
— А чого тебе ще навчили? — пiдозрiло запитав дiдусь.
— Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… — сказала я i розплакалась.
Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…
— Не буде з неї музиканта… — тяжко зiтхнув тато. — Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.
Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!
…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку — «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь — на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!
Панi Страус була цiлком задоволена.
До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!
Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми — я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.
Адже новенький хлопчик — це справжня подiя!
Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем — о, диво! — чорний оксамитовий метелик!
Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.
— А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? — раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.
— Як це? Нi! Нiколи! — одностайно вигукнули ми.
Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.
Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!
Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.
Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!
Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох — я, близнюки, Кука та Миколка — грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору — «Адьютант його високостi».
Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.
I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах — ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.
— Хочеш, покличемо Ольку? — хитро запитувала я.
— Нi, — вiдповiдав вiн.
— А Куку?
— Навiщо? — питав вiн.
I я задоволено й гордо посмiхалася.
А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…
Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.
Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…
I поцiлував менi руку. Як у кiно!
Потiм ми знову стрибали, як оленi.
I Миколка був дуже веселий.
I я була дуже весела.
I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.
…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…
— Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!
Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…
А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!
— А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?
— Нi, — вiдповiла я. — Нашi шляхи давно розiйшлися.
Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.
— А я знаю! — сказала дiвчинка. — Олька тепер лiкар,
кандидат наук. Сашко — льотчик. Язиката Кука — директор
меблевого комбiнату, а Миколка-метелик — кiнорежисер! Ось так!
А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.
Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…