Вона дійсно вирішувала сама, а не підкорювалася і дякувала долі, коли обирали її. Віталія також обрала Жанна. А він піддався. Після того не раз питав її, чому саме він? Адже того вечора було чимало й інших чоловіків у ресторані «Піросмані», прикрашеному ззовні і зсередини репродукціями картин грузинського майстра. У великій залі за трьома окремими столами святкували чергову зустріч однокласників три різні покоління «школярів». Віталій не раз повертався у спогадах до того вечора. Але вона мовчала. Знизувала плечима і зводила все на жарт.
Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.
Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.
Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.
– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам[5]! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!
Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».
– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.
Андрій по-пацанячому тішився цим недалеким ретро: крутив ручку, опускаючи скло, показував, як поворотом відкриваються трикутні віконця-кватирки на передніх дверцятах, пояснював, що таке підсос і як ця штука допомагає заводити холодну машину, раптом та не заводиться сама: «Перекриває заслінку в карбюраторі і таким чином збагачує робочу суміш…» Все це дуже відрізнялося від його домашньої іномарки і неймовірно тішило дослідницький інтерес.
Жанна, котра спочатку насторожено поставилася до його проявів уваги і вже чекала пророкованих Віталієм залицянь, дивилася на це ретро-шоу й усміхалася. Вона згадала свого молодшого брата Володьку та його захоплення технікою – очі їхні горіли однаково, хоча братові було двадцять п’ять, а Андрію добряче перевалило за тридцять. Пацани…
Місто поринуло в ніч, ліхтарі траплялися рідше, ніж хотілося б, а вибоїни на проїжджій частині – набагато частіше, ніж у Києві.
За півгодини вони перейшли на «ти».
– Це не місто, це чорна діра, – беззлобно констатував Андрій. – Ти помітила, що тут практично немає дорожніх знаків? Мабуть, їх тут ніколи і не було. А навіщо? Місцеві жителі і так знають, куди їхати, як швидко і де повертати. А заїжджі хай шануються і їздять тихенько. Хіба що перед залізничним переїздом сьогодні один знак здибав, аж здивувався! А що вже дороги… Недарма мій тутешній знайомий не купує іномарки. Хіба вони витримають такі дороги? А ця – танк! ГАЗ-24 – це ого-го! Ти водиш машину?
– Так, у мене «Шевроле», але я зазвичай мотаюся по місту чи інколи на дачу до друзів, міська їздака. Та й досвід у мене невеликий, трохи більше року, раніше якось не до того було.
– По Києву кататися – то теж випробування! Хоча ось приїздили з Москви родичі, кажуть, що наші дорожні проблеми – узагалі не проблеми порівняно з їхніми.
– Усе відносно, – посміхнулася Жанна, хотіла ще щось додати, як раптом у її кишені заграв мобільний.
Можна було не дивитися на екран. Мелодія була персональною і впізнаваною. Жанна скинула дзвінок, розблокувала слухавку і вимкнула її зовсім. Андрій простежив за її рухами, але нічого не спитав.
Попрощалися перед дверима її номеру. Жанна не дотримувалася правила запрошувати у ліжко мужчину, який перед тим запросив її повечеряти в ресторані. Хіба що сама того хотіла. Як то трапилося після другої зустрічі з Віталієм. Сьогодні ж воліла залишити все як є, свідомо зруйнувати його стереотип про неминучість сексуальних пригод у відрядженні, хоч і заявляв Віталій про це жартома. Андрій не наполягав. Не підштовхував. Не клеївся. На диво легко попрощався і рушив до сходів – його номер був на другому поверсі.
Невелика кількість коньяку бродяжила Жанниним організмом, а голова старанно аналізувала думки, але ніби збоку.