Выбрать главу

Учора, засинаючи під стукіт коліс, вона молила його наснитися і дати їй пораду, як жити далі, чи руйнувати ті штучні стосунки з Віталієм, – без любові, без глибини, без перспектив, – чи продовжувати відносини з Андрієм, який абсолютно випадково з’явився в її житті і так ненав’язливо і дивно зумів досягти того, про що чоловіки з її оточення останніми роками і мріяти не могли. Але що він за людина, як то може у них скластися – хіба вона це знає? Уперше за останні роки Жанна відчула себе на роздоріжжі, а порадитися не було з ким. Руслан не приснився.

Сьогодні вона повернеться до Києва. Попереду два вихідні, а це священний час, який належить родині, і Віталій не з’явиться. А навіть якщо і приїде обійнятися, то поспіхом, позиратиме на годинник і знову щось брехатиме по мобільному своїй Тамарі. Не любить він Жанну. Та й Тамару не любить, мабуть. Живе, як живе. Йде, куди ведуть. Йому спокійно і зручно жити з нею, передбачуваною, спокійною, нормальною, турботливою. Але коли Жанна обрала його того лютневого вечора, пішов у ці стосунки, мабуть, швидше з цікавості, ніж через раптову пристрасть чи тим більше – кохання. Дивне життя: чоловік зраджує одній нелюбій жінці з іншою нелюбою. А чи було воно взагалі у його житті, те кохання? Жанна інколи думала про це, але при всій своїй прямоті так жодного разу і не спитала. Хоча навряд чи він не мав ніколи нікого, крім Тамари… Та Жанні до того було практично байдуже. Вона знала, чому вони разом, і це її влаштовувало. Не знала лише, на скільки. Десь колись вона вичитала таке: «Є – стосунки, а є – любов. «Стосунків» у мільйон разів більше, ніж любові».[11]

Жанна тихенько вислизнула з купе, пройшлася вздовж вагона, позираючи у вікна: на вулиці ніч лишень починала переходити у темно-сірий ранок. Біля одного з вікон вона зупинилася, вдивляючись у незнайому далечінь та чужі вогні, потім стала проводжати поглядом стовпи з натягнутими між ними паралельними дротами електропередач, що бігли вздовж залізничної колії… Замислившись, автоматично почала малювати пальцем по склу так само паралельні лінії, потім вивела на вікні прозорі літери «ПАРА»… Власне, вона писала б і далі, якби не чоловічий голос за спиною, що змусив її здригнутися.

Поруч із Жанною звідкись виник худорлявий літній чоловік із професорською борідкою та в окулярах на розумному обличчі.

– Перепрошую, пані, це слово чи лише його частина?

Жанна оніміла від несподіванки і мовчки дивилася на «професора» (бо він був схожим саме на старенького інститутського викладача), який позирав то на ледь помітний слід від Жанниного пальця на склі, то на саму жінку.

– Частина, – ледь чутно вимовила вона й озирнулася – в довгому коридорі вагона більше нікого не було.

– Аааа… – загадково всміхнувся дідок і вказівним пальцем притиснув окуляри до перенісся.

– Перепрошую? – не розуміючи, здивовано ворухнула бровами Жанна.

– Власне, було б не дивно, і навіть набагато краще, якби молода красива жінка виводила пальчиком на склі слово «пара», а не цю непередбачувану і не надто визначену морфему, – зітхнув він.

– Тобто? – Жанна все менше розуміла суть розмови.

– Як професор філології з великим досвідом мово– та людознавства, мушу вам відкритися, що маю неабияку слабкість до розмірковування над словами та їхніми складовими.

– Цікаво, – пожвавилася Жанна, припустивши, що професор, напевно, давно на пенсії і поговорити йому ні з ким, хоч і є про що.

Дідок вказав поглядом на прозорий напис, а потім багатозначно підняв палець угору.

– Прислухайтесь до наступного ряду слів, шановна! Не всі вони родичі, але ж ви прислухайтесь: ПАРА, ПАРАДОКС, ПАРАЗИТ, ПАРАБЕЛУМ, ПАРАЛІЧ, ПАРАНДЖА, ПАРАНОРМАЛЬНИЙ, ПАРАШУТ, ПАРАНОЯ… Розумієте? З отого начебто безневинного ПАРА та виповз такий тривожний спектр подібностей! Ні-ні, я ні в якому разі не стверджую, що ці слова мають спільну етимологію! Але, смакуючи літери й фонеми, я шукаю неусвідомлені зв’язки… Відкритий звук «а», який гіпотетично не несе ніякої загрози – не шипить, не рипить, не вимагає складати губи трубочкою… Що вже може бути простішим за нього?! З цього починають навіть немовлята! Правда, звуки «п» та «р» не найкраща для нього компанія. Один, ніби приглушений постріл, другий взагалі мов ричання звіра… Наше щастя, що ми не французи! Бо їхній «r» більш грубий і занадто хрипить, а це не так уже й личить «мові кохання», – професор невдоволено насупив брови. – От німецький «r» м’який і практично нечутний, вимовляється він розслаблено і на видиху. То про що це я? А! Тож ваша ПАРА не така проста, як ви думали!

вернуться

11

Ірен Роздобудько, цитата з роману «Якби».