Професор питально подивився на попутницю, заскочену зненацька такою лекцією.
– Ви навіть не уявляєте, наскільки ви праві, пане професоре, – сумно всміхнулася й зітхнула Жанна. – Непроста пара… Але я, власне, хотіла написати слово ПАРАЛЕЛІ.
Професор на мить знітився, зазирнув у вічі жінці, потім глянув на віконне скло, підвів очі до стелі, ніби там щось було написано, і промовив:
– Так-так… У Давній Греції словом «паралель» називали лінію, яка йде вздовж іншої лінії, але ніколи не перетинається з нею. Це вже потім до слова додався географічний відтінок і паралелями стали називати лінії на карті для зручності визначення широти. Але вони теж не перетинаються й умовно здавлюють наш глобус кільцями, мов металеві пояси, що обіймають бочку… Паралелі… – він задумливо подивився у завіконня, потім на Жанну, зробив рукою жест, ніби підняв на голові капелюх, старомодно вклонився і за кілька секунд зник у купе навпроти.
Жанна ще кілька хвилин стояла біля вікна, вражена неоднозначністю того, що почула в нібито філологічних спостереженнях професора. Параліч. Паранджа. Параноя…
Грюкнули двері тамбура, і по коридору пропливла огрядна провідниця. Жанна, було, подумала попросити в неї чаю чи кави, але глянула на годинник і вирішила, що о шостій ранку можна ще обійтися. Вона повернулася в купе, вмостилася на нижній полиці, відкрила ноутбук, знайшла наступне оповідання і занурилася в читання, щоб позбутися думок про своє.
Зустріч
Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стіни диліжанса та здригаючись на вибоїнах. У своєму нездоровому напівсні він намагався оживити приємні теплі образи, щоби сховатися в них від гуркоту коліс та протягів, які настирливо холодили обличчя.
Найбільш підходящим спогадом, пухнастим і ласкавим, як кошеня за пазухою, чи хвилею, що інколи обпалювала нутро, була вона – Світлана. Про неї думалося-мріялося йому в колотнечі цього засобу пересування, котрий, як міг, наближав нашого героя до здійснення його мрій, продуманих до дрібниць.
Правда, погода підвела. Рухаючись на південь, Євген очікував побачити квітучі сади, ажурно-зелені гаї, прошиті сонячними променями крізь молоде листя, але замість цього його вразила абсурдна зміна погоди: різкий північний вітер, мокрий сніг, що покрив зелені поля і придорожні канави, не пожалів навіть квітучі абрикосові дерева. І все це на тлі темно-сірого неба, по якому сунули важкі брудні хмари.
Коні місили копитами сніг упереміж із дорожньою багнюкою, невдоволено фиркали і теж, мабуть, дивувалися, куди пропала весна, яка щойно наобіцяла купу довгоочікуваних радощів.
Сусіди, що ділили з Євгеном простір диліжанса, посварилися ще на початку вояжу і демонстративно промовчали всю дорогу, аж поки не вийшли. Євген переставив свій невеличкий саквояж (тільки необхідне плюс подаруночки) з колін на сидіння навпроти, випростав ноги вперед, посовав ними, влаштовуючись зручніше, якщо це взагалі було можливо. Зараз би чаю гарячого… Чи горілки? Щоб зовсім не розхворітися. Чи і того, й іншого. І борщу гарячого. Було б добре…
Якось погано виходить: нарешті до неї – і застуджений… Так давно не бачилися, так мріялося-думалося, і ось на тобі… То що ж тепер, повертатися?! Від цієї думки йому стало навіть страшно. Більша частина дороги позаду. Вперед, вперед, конячки! Доповземо, доїдемо, а там уже…
Вона ж не просто так… Вона все зрозуміє, вона своя, «рідненька», як інколи виривалося йому з вуст. Знову їй із ним клопіт… Голова болить. Навіть думати не хочеться, як то воно далі піде. Головне – дістатися місця. Вона щось вигадає, зробить, «поворожить», покладе прохолодну ручку на лоба, поцілує кожне око по черзі, потім у губи, притиснеться вся-вся…
Все мине. Завжди спочатку погано, а потім минає. Все минає…