Знову спогади про Лілю полонили його розум. Навіть коли збирався на зустріч із Жанною. Маячня… Він відчув, що за неможливості доторкнутися до Лілі, мати з нею хоч якийсь зв’язок хотів би принаймні читати й читати написані нею оповідання, через них чути її голос, вловлювати думки, здогадуватися, що з описаного правда, що вимисел, робити з того висновки, як їй ведеться сьогодні…
І раптом несподівана думка пронизала Віталія. Він витяг із кишені джинсів мобільний, визначився з часом і надіслав Жанні смс: «Виїжджаю. Прихопи, плз, флешку з оповіданнями!»
Напевне, це здивує її як чергова нетипова поведінка, але його раптом охопило непереборне бажання побачити ту зелену флешку, торкнутися її, потримати в руках те, що колись належало Лілі, маленький пристрій, який вона наповнила своїми історіями. Їхніми спільними історіями…
2
Вони сиділи за столиком кам’яного будиночка з двома вузькими гостроверхими віконцями праворуч та ліворуч від дверей. На підлозі стояв електричний масляний обігрівач, тепла від якого цілком вистачало на таке невеличке приміщення. Офіціантка взяла замовлення на каву і спитала, чи не бажають гості якихось десертів. Віталій подивився на Жанну, та відмовилася, хоч і полюбляла тутешні млинці з вишнями та чорницями. А сам він був щойно від іменинного столу, де таки встиг перед виходом відвідати невістчиного «Наполеона». Офіціантка прикрила за собою двері і розчинилася у вечірньому дворі ресторану, освітленому по периметру низенькими ліхтариками.
– Ти наче не в гуморі? – придивляючись до Жанни, спитав Віталій. – Нездорова чи просто здичавіла в провінції за тиждень?
Він намагався жартувати, але направду і сам трохи напружився, помітивши якусь неврівноваженість у погляді жінки. Менше за все йому зараз хотілося розмов на особисті теми та з’ясовування стосунків із будь-якими наслідками.
Віталій не перший день жив на світі і знав, що в жінок бувають гойдалки настрою, тож, якщо не піддаватися на їхні провокації, не нариватися та не провокувати, воно й саме доволі швидко минає. І не він один це второпав. Навіть Синявський тихо пригинав голову, коли його бойова дружина починала влаштовувати, як він казав, «вырванные годы». Та ще й наводив як приклад філософське ставлення Сократа до його сварливої дружини Ксантипи. Великих сімейних випробувань, як у Сократа та Синявського, Віталієві послано не було, а поміж дрібних хвиль жіночих настроїв він навчився маневрувати.
«Мабуть, у Жанни «ці дні», – подумав він, – ось і додому не запросила, витягла знову сюди. Треба знайти нейтральну тему. І ще якось би спитати про флешку…»
– Здорова, – після довгої паузи відповіла вона, – так чогось… Думається багато. Може, то осінь, а може, ті оповідання…
Віталій напружився. Жанна поставила собі на коліна сумочку і почала копатися в ній, щось шукаючи. Віталію перехопило подих, коли вона витягла з косметички невеличкий світло-зелений прямокутник флешки.
Офіціантка постукала у двері, занесла каву і виставила її з таці на стіл.
Жанна задумливо слідкувала за її рухами, а Віталій не відривав очей від пальців Жанни, які тримали флешку. Він боявся виказати своє хвилювання надто швидкою реакцією, не хотів зайвих запитань, розмов узагалі та розмов про ті Лілині оповідання, волів би взагалі не торкатися цієї теми. Та лишень закрилися двері за офіціанткою, Жанна сама почала розмову:
– Не знаю, чи потрібні чоловікам причини і пояснення, може, досить і констатації факту? Тож… Тут усе почалося, тут, я подумала, має і закінчитися. Ми більше не побачимось.
Віталій відірвав погляд від маленького зеленого предмета і розгублено подивився Жанні у вічі. Він чекав чого завгодно, але не цього. Звісно, рано чи пізно це все одно б трапилося, їхній союз ніколи не здавався йому вічним, але сьогодні така заява в лоба прозвучала надто несподівано. Він навіть не знайшов, що відповісти. Може, треба було встати і на цьому попрощатися? Подібне він пережив чотири роки тому, коли Ліля витягла з рукава свою Крапку. Але то було інше.
«Як так?! Так не робиться. Чому раптом?!» – заторохкотіли в голові уривки фраз.
Він не був готовий до такого повороту подій, до несподіваного і нелогічного розриву. Власне, як майже два роки тому був не готовий до того поцілунку в темряві великої зали. Навряд чи він чимось завинив за останній тиждень, адже вони не бачилися. Листувалися щодня. Хіба що в п’ятницю його знову вибило з колії тим оповіданням про кав’ярню, оформлену в стилі сімдесятих, і він не відписав вчасно листа. Але це привід хіба що поковерзувати, а не рубати з плеча.