– Хлоя? – прошепотів я.
Це справді була вона. Моя Хлоя. Схожа на оперну героїню непереможна фатальна жінка з моїх оповідок у плоті та в нижній білизні. Шкіра в неї була біліша за будь-яку, яку я досі бачив, а чорне й блискуче волосся, підстрижене під прямим кутом, обрамлювало її обличчя. Губи в неї були нафарбовані чимось схожим на свіжу кров, а чорні тіні охоплювали зелені очі. Вона рухалася, як кицька, так, ніби це тіло, затягнуте в корсет, що блищав, наче вкритий риб’ячою лускою, утворилося з води й навчилося долати земне тяжіння. Її прегарна й дуже довга шия була обмотана оксамитовим поясом, з якого звисало перекинуте розп’яття. Я дивився, як вона повільно наближається до мене; я був неспроможний дихати, мої очі прикипіли до тих окреслених неможливими лініями ніг під шовковими панчохами, які, певно, коштували більше, аніж я заробляв за рік, і в зав’язаних на щиколотках шовковими шнурками черевичках із носаками, гострими, мов кинджали. За все своє життя я не бачив нічого такого прекрасного й такого, що вселило б мені більший страх.
Я дозволив, щоб це створіння потягло мене до ліжка, на яке я впав із розгону, буквально кажучи, на гепу. Профіль її тіла чітко вимальовувався у світлі свічок. Моє обличчя й мої губи опинилися на рівні її голого живота й, сам не усвідомлюючи, що роблю, я поцілував її під пупком і притулив щоку до її шкіри. На той час я вже встиг забути, хто я такий і де я є. Вона опустилася навколішки переді мною й узяла мою праву руку. Один за одним облизала всі мої пальці, а тоді подивилася на мене пильним поглядом і почала мене роздягати. Коли я хотів допомогти їй, вона всміхнулася й відвела мої руки.
– Тссс.
Коли закінчила, нахилилася до мене й облизала мені губи.
– А тепер ти. Роздягни мене. Повільно. Дуже повільно.
І тоді я зрозумів, що пережив своє хворобливе й вбоге дитинство тільки для того, щоб дожити до цих хвилин. Я повільно її роздягнув, наче обриваючи з її шкіри листя, аж поки на ньому залишилася тільки оксамитова стрічка, обмотана навкруг шиї, та оті чорні панчохи, спогадом про які не один такий нещасливець, як я, міг би прожити сто років.
– Приголуб мене, – прошепотіла вона мені на вухо. – Пограйся зі мною.
Я став пестити її й цілувати кожен квадратний сантиметр її шкіри так, ніби хотів запам’ятати цю жінку на все життя. Хлоя не поспішала й відповідала на доторк моїх пальців та моїх губ тихим стогоном, який ніби підказував мені, що я повинен робити далі. Потім вона поклала мене випростаним на ліжко й накрила моє тіло своїм, аж поки я відчув, що кожна її пора мене обпалює. Вона поклала мої руки собі на спину, і я провів долонями по тій чудесній лінії, яка окреслювала вигин її тіла. Її непроникний погляд спостерігав за моїм обличчям із відстані кількох сантиметрів. Я відчув, що мені треба сказати щось.
– Мене звати…
– Тссс.
Перш ніж я встиг бовкнути ще якусь дурницю, Хлоя притулила свої губи до моїх і на цілу годину примусила світ зникнути для мене. Усвідомлюючи мою незграбність, але вдаючи, ніби не помічає її, Хлоя вгадувала кожен мій рух і вела мої руки своїм тілом без поспіху й без сором’язливості. У виразі її очей не було ані відрази, ані неуважності. Вона дозволяла обмацувати та смакувати себе з нескінченним терпінням і ніжністю, що примушувала мене забути, як я тут опинився і що я тут роблю. У ту ніч протягом однієї короткої години я вивчив кожну лінію її тіла, як інші вивчають промову або молитву. Згодом, коли мені майже не стало чим дихати, Хлоя поклала мою голову собі на груди й довго мовчки гладила моє волосся, аж поки я не заснув у її обіймах, тримаючи руку між її стегнами.