Моїм улюбленим закладом була книгарня «Семпере та син» на вулиці Святої Анни. Та крамничка, де все пахло пилюкою й старим папером, була моїм святилищем і притулком. Книгар дозволяв мені сидіти в кріслі в кутку й читати яку завгодно книжку з його полиць. Семпере ніколи не брав із мене гроші за ті книжки, які дозволяв читати, але перед тим як піти, я непомітно для нього залишав на прилавку монетки, які мені щастило зібрати. Там був лише дріб’язок, і якби я захотів купити якусь книжку за ті нещасні гроші, то міг би собі дозволити лише книжечку цигаркового паперу, призначеного для виготовлення самокруток. Коли наставав час іти, я виходив звідти, тягнучи ноги й душу, бо, якби це залежало тільки від мене, я б залишився жити там.
Якось на Різдво Семпере зробив мені найкращий подарунок з усіх тих, які я будь-коли одержував у своєму житті. То був старий том, обшарпаний і зачитаний.
– «Великі сподівання», Карлос Діккенс…[9] – прочитав я на обкладинці.
Я знав, що Семпере був знайомий із кількома письменниками, які відвідували його книгарню, і, дивлячись, з якою ніжністю він тримає в руці цей том, подумав, що той невідомий мені дон Карлос – один із них.
– Це ваш друг?
– Друг усього мого життя. А від сьогодні – і твій друг.
Того вечора, ховаючи книжку під одягом, щоб батько її не побачив, я приніс свого нового друга додому. То була дощова осінь, і протягом цілої низки похмурих днів я прочитав «Великі сподівання» дев’ять разів, почасти тому, що мені більше нíчого було читати, а почасти тому, що не уявляв собі, щоб у світі могла існувати цікавіша книжка, і навіть став підозрювати, що дон Карлос написав цей роман тільки для мене. Незабаром мене опанувала тверда переконаність у тому, що я нічого більше не хочу робити у світі, крім як навчитися писати книжки, як сеньйор на прізвище Діккенс.
Якось удосвіта я прокинувся від удару, якого завдав мені батько. Він повернувся з роботи раніше, аніж звичайно. Очі в нього були налиті кров’ю, а подих смердів горілкою. Я дивився на нього з жахом, а він став обмацувати пальцями голу лампочку, яка звисала зі стелі.
– Вона гаряча.
Він уп’явся в мене поглядом і люто пожбурив лампочку. Вона вдарилася об стіну й розлетілася на тисячу скалок, які прилипли мені до обличчя, але я не наважувався обтрусити їх.
– Де вона? – запитав батько холодним, спокійним голосом.
Я вдав, ніби не розумію, чого йому треба.
– Де твоя паскудна книжка?
Я знову стенув плечима. У сутіні я майже не помітив його руки`, що знову завдала удару. Відчув тільки, як в очах мені потемніло, і впав із ліжка з повним ротом крові. Гострий біль обпалив мені губи та за губами, наче спалах білого вогню. Повернувши голову вбік, побачив на підлозі уламки двох вибитих зубів. Рука батька здавила мені шию й підняла мою голову.
– Де вона?..
– Тату, благаю…
Він щосили кинув мене обличчям об стіну, і я, ударившись головою, утратив рівновагу й упав, наче мішок із кістками. Він потяг мене в куток і залишив там, скуленого, наче згорнутого в клубок, а тим часом відчинив шафу, схопив ті чотири одежини, які в мене були, і пожбурив їх на підлогу. Позазирав у всі шухляди, ящики та валізи й, не знайшовши книжки, геть виснажений, повернувся до мене. Я заплющив очі й притиснувся до стіни, чекаючи удару, якого так і не дочекався. Розплющив очі й побачив, що батько сидить на ліжку, плачучи від задишки й сорому. А коли побачив, що я на нього дивлюся, то вибіг за двері й побіг униз сходами. Я чув, як відлуння його кроків віддаляється в тиші світанку, і лише тоді, коли переконався, що він уже далеко, доповз до ліжка й витяг книжку зі сховку під матрацом. Одягся й із романом Діккенса під пахвою вийшов на вулицю.
Густий туман опускався на вулицю Святої Анни, коли я підійшов до дверей книгарні. Книгар та його син жили на першому поверсі того самого будинку. Я знав, що шоста година ранку – не той час, коли можна стукати у двері нехай там до кого, але моєю єдиною думкою в ту мить було врятувати книжку, бо я не мав найменшого сумніву, що, коли мій батько знайде її, повернувшись додому, він порве її на дрібні шматочки, давши волю всій тій люті, яка накопичилася в його крові. Я натиснув на кнопку дзвінка й став чекати. Мені довелося дзвонити ще двічі або тричі, аж поки я почув, що двері на балкон відчинилися, і побачив, як старий Семпере в халаті та пантофлях вийшов туди й утупив у мене здивований погляд. Через півхвилини він спустився й відчинив мені двері. Коли побачив мене, усі ознаки роздратування зникли з його обличчя.