– Ви не маєте найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо відповіла вона. – І дон Педро теж.
Я стенув плечима.
– Ну то й гаразд.
– Я сказала зовсім інше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсім не те, що відчуваєте.
Я всміхнувся, бо не міг не погодитися з нею. У ту мить моїм єдиним відчуттям було бажання поцілувати її. Крістіна витримала мій погляд. Вона дивилася на мене з викликом і не відвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до її губ, потім ковзнувши пальцями по підборіддю й шиї.
– Не треба, – сказала вона нарешті.
Коли офіціант приніс нам дві огорнуті парою філіжанки, вона вже пішла. Минуло кілька місяців, перш ніж я знову почув її ім’я.
Якось наприкінці вересня, закінчивши чергову порцію «Міста проклятих», я вирішив дозволити собі вільну ніч. Інтуїція підказувала мені, що наближається стан нудоти й ударів розпеченим кинджалом у мозок. Я проковтнув цілу жменю пігулок кодеїну й простягся на ліжку в темряві, чекаючи, коли з мене перестане лити холодний піт і припиниться тремтіння в руках. Я вже був задрімав, коли почув дзвінок у двері. Я доплентав до передпокою й відчинив двері. Відаль, одягнений в один зі своїх бездоганних костюмів з італійського шовку, припалював сигарету, стоячи під променем світла, яке, здавалося, сам Вермеєр намалював для нього.
– Ти живий чи я розмовляю з привидом? – запитав він.
– Тільки не кажіть мені, що ви прийшли з вілли «Геліус» лише для того, щоб запитати про це.
– Ні, не для того. Я прийшов тому, що вже кілька місяців ти не виходив на люди і я хвилююся за тебе. Чому ти не проведеш телефонну лінію в цей мавзолей, як усі нормальні люди?
– Мені не подобаються телефони. Я волію бачити обличчя людини, яка зі мною говорить, і хочу, щоб вона мене бачила.
– У твоєму випадку це навряд чи вдала думка. Ти останнім часом дивився в дзеркало?
– Це ваша професія, доне Педро.
– У морзі клінічної лікарні можна знайти трупи, які мають кращий колір обличчя, ніж у тебе. Вдягайся.
– Навіщо?
– Бо я тобі так кажу. Ми підемо прогулятися.
Відаль не хотів слухати ані заперечень, ані протестів. Я доплентав до автомобіля, що чекав нас на бульварі Борна, і побачив за кермом Мануеля.
– Куди ми їдемо? – запитав я.
– Сюрприз.
Ми перетнули майже всю Барселону, виїхали на проспект Педральбес і стали підійматися на пагорб. Через кілька хвилин ми побачили віллу «Геліус», усі її вікна були освітлені й утворювали в сутінках величезну бульбашку розжареного золота. Вийшовши з машини біля будинку, Відаль подав знак, щоб я йшов за ним, і провів мене до великого салону. Там чекав великий гурт людей, які, коли я підійшов, заплескали в долоні. Я побачив там Басиліо, Крістіну, батька й сина Семпере, свою колишню вчительку донью Маріану, кількох авторів, які публікувалися разом зі мною в Баридо й Есковільяса і з якими я заприятелював, Мануеля, що приєднався до гурту, і кількох подруг Відаля. Дон Педро подав мені келих із шампанським і всміхнувся.
– Вітаємо тебе з двадцятивосьмиріччям, Давиде.
Я про це геть забув.
У кінці святкової вечері я попросив пробачення й на мить вийшов у сад, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо, всіяне зірками, накинуло сріблясту вуаль на дерева. Не минуло й хвилини, як я почув кроки, що наближалися до мене, і коли обернувся, то побачив особу, яку найменше сподівався побачити в цю хвилину, – Крістіну Саньєр. Вона всміхнулася мені, ніби хотіла попросити пробачення за свою несподівану появу.
– Педро не знає, що я вийшла поговорити з вами, – сказала вона.
Я зауважив, що «дон» випав із її звертання, проте вдав, ніби нічого не помітив.
– Мені треба поговорити з вами, Давиде, – сказала вона. – Але не тут і не тепер.
Навіть сутінки саду не змогли приховати мою розгубленість.
– Ми зможемо побачитися завтра в якомусь місці? – запитала вона. – Обіцяю, що не заберу у вас надто багато часу.
– За однієї умови, – сказав я. – Ви більше не звертатиметеся до мене на «ви». Я вже й так відчув себе надто старим після цього дня народження.
Крістіна всміхнулася.
– Згода. Я до вас звертатимуся на «ти», якщо й ви звертатиметеся до мене на «ти».
– Казати людям «ти» – одна з моїх спеціальностей. То де ти хочеш щоб ми зустрілися?
– Можна в тебе вдома? Я не хочу, щоб хтось нас побачив або щоб Педро довідався про нашу розмову.
– Якщо тобі так зручніше…
Крістіна всміхнулася з полегкістю.
– Дякую. Отже, завтра? Пополудні?
– Як тобі зручніше. Ти знаєш, де я живу?
– Мій батько знає.
Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.
– Ще раз вітаю з днем народження, Давиде.
Перше ніж я встиг сказати щось іще, вона зникла, ніби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пішла. Відаль скинув на мене холодним поглядом із протилежного кінця салону й лише тоді, коли зрозумів, що я його бачу, усміхнувся.