Саме тоді я помітив постать чоловіка, який стояв на одному з країв асотеї. Ніби відчувши на собі мій погляд, він рвучко обернувся й подивився на мене. Голова й досі йшла обертом, перед очима стояв туман, але мені здалося, що та постать наближається. Вона наближалася досить швидко, так, ніби її ноги не доторкалися до землі, і вона пересувалася якимись дивними стрибками, надто швидкими й спритними, щоб мій погляд устигав їх помітити. Проти світла я майже не бачив її обличчя, проте зрозумів, що йдеться про кабальєро з чорними й блискучими очима, що здавалися надто великими для його обличчя. Він підходив до мене ближче, і моє враження, що його силует виростає й збільшується, посилювалося. Це наближення примусило мене похолонути від страху, і я відступив на кілька кроків назад, не усвідомлюючи, що позад мене озеро. Я відчув, що втрачаю ґрунт під ногами, і вже почав падати спиною в чорну воду, коли незнайомець устиг схопити мене за руку. Він обережно потяг мене до себе й вивів на твердий ґрунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, і я глибоко вдихнув повітря. Його очі були нормального розміру, зростом він був як і я, його кроки та рухи нічим не відрізнялися від кроків та рухів будь-якого іншого чоловіка. Вираз його обличчя був приязний і заспокійливий.
– Дякую, – сказав я.
– З вами все гаразд?
– Так. Лише трохи паморочиться в голові.
Незнайомець сів поруч зі мною. На ньому був чорний костюм-трійка вишуканого крою з невеличкою срібною брошкою на лацкані піджака – янгол із розгорнутими крилами, який здався мені дивно знайомим. Мені спало на думку, що в появі кабальєро в бездоганному вбранні на цій асотеї було щось не зовсім звичайне. Ніби прочитавши мої думки, кабальєро всміхнувся.
– Сподіваюся, я вас не налякав, – сказав він. – Певне, ви не думали, що зустрінете когось тут, нагорі.
Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив віддзеркалення свого обличчя в його чорних зіницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзається на папері.
– Чи можу я запитати, що вас сюди привело?
– Те саме, що й вас: великі сподівання.
– Андреас Кореллі, – промурмотів я.
Його обличчя засяяло.
– Яка велика радість для мене, що можу нарешті привітати вас безпосередньо, мій друже.
Він говорив із легким акцентом, я не зміг визначити, яким саме. Мій інстинкт підказував, щоб я негайно підхопився на ноги й пішов звідти якомога швидше, перш ніж цей незнайомець устигне промовити бодай іще одне слово, але щось у його голосі, у його погляді вселяло спокій і довіру. Я не став запитувати себе, як він міг довідатися, що знайде мене в цьому місці, тоді як навіть я сам не знав, де я є. Мене заспокоїли звук його голосу та блиск очей. Він подав мені руку, і я потиснув її. Його усмішка обіцяла втрачений рай.
– Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуєте мене вже багато років, сеньйоре Кореллі. Боюся, я в боргу перед вами.
– Аж ніяк. Це я перед вами в боргу, друже мій, і це я повинен просити вибачення, що підійшов до вас у такому невідповідному місці й у такий невідповідний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досі не мав слушної нагоди.
– То що я міг би зробити для вас? – запитав я.
– Я хочу, щоб ви працювали для мене.
– Даруйте?
– Я хочу, щоб ви писали для мене.
– А, справді. Я й забув, що ви видавець.
Незнайомець засміявся. Сміх у нього був дуже лагідний, сміх дитини, яка ніколи не розбила жодної тарілки.
– Найкращий у світі. Видавець, про якого ви мріяли протягом усього свого життя. Видавець, який подарує вам безсмертя.
Незнайомець подав мені свою візитну картку, достоту таку, яка в мене зберігалася і яку я знайшов у своїх руках, коли прокинувся після ночі з Хлоєю.
Andreas Corelli
Е`diteur
Е`ditions de la Lumiе`re
Boulevard St.-Germain, 69. Paris
– Своєю пропозицією ви робите мені велику приємність, сеньйоре Кореллі, але боюся, що прийняти її я не можу. У мене контракт із…
– Баридо й Есковільясом, я знаю. То покидьки, – пробачте, я не хотів би образити вас, – з якими вам не варто підтримувати жодних стосунків.