Мій літературний дебют пройшов бойове хрещення, і дон Басиліо, вірний своєму слову, надав мені можливість надрукувати ще кілька подібних оповідань. Але незабаром керівництво газети вирішило давати дозвіл на щотижневу публікацію шедеврів мого творчого натхнення лише в тому разі, якщо я сумлінно виконуватиму свої щоденні обов’язки в редакції газети за ту саму платню. Сп’янілий від гордині та виснаження, я проводив дні, перекомпоновуючи тексти своїх колег та редагуючи безліч повідомлень про всілякі події для того, щоб мати змогу вночі сидіти на самоті в порожній залі редакції й писати нескінченний серіал під назвою «Барселонські таємниці», наповнений таємничими подіями візантійського характеру, який я без перепочинку створював у власній уяві, безсоромно змішуючи в ньому Дюма зі Стокером, а Ежена Сю – з Февалем. Я спав лише три години на добу й уранці мав такий вигляд, ніби підводився не з ліжка, а з труни. Відаль, який ніколи не знав цього голоду, що не має нічого спільного з потребами шлунка, вважав, що він спалює мені мозок і що коли я й далі працюватиму в такому темпі, то не доживу й до двадцяти років, тож скоро йому доведеться влаштовувати мій похорон. Дона Басиліо моя фанатична працьовитість анітрохи не турбувала, але його непокоїло інше. Він із дедалі більшою нехіттю публікував кожен наступний розділ мого нескінченного авантюрного роману, засмучений і роздратований хворобливою атмосферою тих опусів, а також тим, що я нехтую свій талант, поставивши його на службу темам і сюжетам сумнівної якості й поганого смаку.
«Барселонські таємниці» незабаром створили справжню зірку, яка яскраво сяяла в небі газетних романів, тих, що їх публікують окремими порціями, – жінку з моторошною славою, спродуковану багатою уявою автора, якому щойно виповнилося сімнадцять років. Хлоя Перманьєр була чорною принцесою всіх фатальних жінок. Надміру розумна, а ще більш лукава, Хлоя Перманьєр носила корсети найновішої та найвитонченішої моди, а ліворуч від неї завжди стояв її коханець, загадковий Бальтасар Морель, потужний розум потаємного світу, який жив у підземному палаці, захаращеному чудернацькими машинами та моторошними реліквіями, і увійти туди можна було тільки через потаємний тунель, захований під катакомбами Готичного кварталу. Улюблений метод Хлої кінчати зі своїми жертвами – зваблювати їх за допомогою гіпнотичного танцю, під час якого вона скидала із себе весь одяг, а потім цілувала їх своїми отруєними нафарбованими губами, після чого нещасний мовчки помирав від ядухи, а вона дивилася йому у вічі. Щоб не отруїтися самій, вона перед тим випивала антиотруту, розбавлену в «Дон Периньйоні» найвищого ґатунку. Хлоя й Бальтасар мали власний кодекс честі: вони знищували лише покидьків і в такий спосіб очищали світ від головорізів, гадів, лицемірів, фанатиків, тупих догматиків і всіх циніків та кретинів, що перетворювали цей світ на препаскудне місце, прикриваючи свої негідні вчинки прапорами, мовами, релігіями, державними інтересами й чим завгодно, аби тільки не виставляти напоказ свою жадібність та підлоту. Для мене ці двоє були героями зі складним характером, як і всі справжні герої. Дон Басиліо, чий літературний смак сформувався в золоту добу іспанської літератури, сприймав мою писанину як дурницю, колосальну за своїми масштабами, але з огляду на те, що читачам подобалися мої фантазії, а він, попри все, відчував глибоку прихильність до мене, терпів мої екстравагантні історії та пояснював їх надміром юнацького запалу.
– У вас більше старанності, аніж доброго смаку, Мартін. Ваші патологічні нахили мають назву, і це так званий ґранд-ґіньйоль[3], який для драми є тим самим, чим є сифіліс для сором’язливості. Підхопити його навіть приємно, але потім дають про себе знати всі його негативні наслідки. Вам треба читати класиків або принаймні твори Беніто Переса Ґальдоса[4], щоб піднести своє літературне обдарування на вищий рівень.
– Але читачам мої оповідання подобаються, – заперечував я.
– Це не ваша заслуга. Просто переважна більшість людей у захваті від такого читва, один абзац якого може навіть віслюка вкинути в кататонічний ступор. Для них головне не художня вартість літературного твору, а можливість запхати в рота заборонений плід, коли він достигне й сам упаде з дерева.
Я кивав головою, удаючи каяття, але потай тішився такими забороненими словами, як «ґранд-ґіньйоль», і твердив собі, що кожна справа, хоч би якою несерйозною вона була, потребує героя, який боронив би її честь.
3
Grand Guignol – паризький театр, у якому переважно ставлять гротескні вистави. За аналогією так називають усе, що процвітає завдяки гротеску та пробудженню хворобливих емоцій.
4
Беніто Перес Ґальдос (1843–1920) – один із найвизначніших представників іспанського роману XIX ст.