– Який це може мати стосунок нехай там до чого? – обурився я.
Відаль набув вигляду професора й став читати мені одну зі своїх лекцій:
– У мої часи вважали нормою, щоб підлітки, принаймні такі паничі, як я, виходили на арену цих боїв під керівництвом професіонала. Коли я був у твоєму віці, мій батько, який тоді був – і досі є – завсідником найвишуканіших закладів нашого міста, відвів мене до одного з таких закладів; він називався «Мрія» й був за кілька метрів від моторошного палацу, що його за наполяганням нашого любого графа Ґвеля Ґауді збудував неподалік від Рамбли[6]. Не кажи мені, що ти ніколи про нього не чув.
– Про графа чи про бордель?
– Не висловлюйся так брутально. «Мрія» була не борделем, а благородним закладом для добірної та шляхетної клієнтури. Я, власне, думав, що його закрили багато років тому, але, схоже, помилявся. На відміну від літератури, наша комерція ніколи не занепадає.
– Розумію. Це ваша вигадка? Ви просто хотіли пожартувати з мене?
Відаль заперечливо похитав головою.
– Отже, це утнув котрийсь із кретинів, яких так багато в нашій редакції?
– Я помічаю певну ворожість у твоїх словах, але сумніваюся, що будь-хто з чоловіків, які трудяться на шляхетному терені преси, може собі дозволити ту плату, яку беруть у такому закладі, як «Мрія», якщо вона залишилася такою, якою я її пам’ятаю.
Я пирхнув.
– Мені це байдуже, бо я не збираюся туди йти.
Відаль підняв брови.
– Тільки не починай розказувати мені, що ти не такий безвірник, як я, і хочеш зберегти незаплямоване серце та принести незаплямованим до подружнього ложа те, що в тебе між ногами; що ти маєш чисту душу, яка мріє пережити ту магічну мить, коли справжнє кохання дозволить тобі відкрити екстаз плоті й душі в благословенному єднанні з Духом Святим і в такий спосіб населити світ створіннями, які матимуть твоє прізвище й очі своєї матері, святої жінки, узірця доброчесності та скромності, чия рука приведе тебе до дверей неба під доброзичливим і схвальним поглядом малюка Ісуса.
– Я так не казав і так не думаю.
– Я радий це чути, бо, можливо, і, повір мені, навіть дуже можливо, що така мить не настане ніколи, що кохання так і не прийде до тебе, що ти не захочеш і не зможеш присвятити своє життя нікому, а, як і я, доживеш до сорока п’яти років і зрозумієш, що ти вже не молодий, та тобі так ніколи й не довелося ані почути хор купідонів під музику лір, ані лягти на ложе, вистелене білими трояндами й підкочене до самого вівтаря, тож залишається тільки помста, тільки можливість утішатися пружною й гарячою плоттю, яка випаровується набагато швидше, аніж добрі наміри, і яка найбільше схожа на небо, що його ти можеш знайти в цьому гидкому світі, де все зогниває, починаючи від краси й закінчуючи пам’яттю.
Я витримав велику паузу, такий собі еквівалент мовчазних оплесків. Відаль був великим любителем оперного мистецтва й ніколи не шкодував часу, коли йому випадала можливість почути славетну арію у виконанні видатного співака. Він не пропускав жодної зустрічі з Пуччіні в «Лісео»[7], де його родина мала окрему ложу. Він був одним із небагатьох, крім тих бідолах, що тиснулися на гальорці, котрі приходили в театр для того, щоб послухати музику, яку він так любив і яка так пречудово впливала на його лекції на тему божественного та людського, що ними він іноді, як оце сьогодні, обдаровував мій слух.
– Чого мовчиш? – із викликом запитав Відаль.
– Цей останній пасаж здався мені знайомим.
Спійманий на гарячому, Відаль зітхнув і не став сперечатися.
– Уривок із мого роману «Убивство біля “Лісео”», – визнав він. – Фінальна сцена, у якій Міранда Лафлер кидає всю правду у вічі негідникові маркізу, який розбив їй серце, зрадивши її однієї наповненої пристрастю ночі у весільному номері готелю «Колумб» в обіймах шпигунки російського царя Світлани Іванової.
– Тож я відразу й упізнав слова. Ви не могли б знайти кращих. Цей твір – ваш шедевр, доне Педро.
Відаль усміхнувся мені, радий почути цю похвалу, і став міркувати, чи закурити йому ще одну сигарету.
– Хай там як, а якась істина в цьому є, – мовив він.
Відаль сів на підвіконня, не забувши спершу підкласти хусточку, щоб не забруднити свої бездоганного крою штани. Я побачив, що його «іспано-свіса» стоїть припаркована внизу, на розі вулиці Принцеси. Водій машини Мануель протирав хромовані деталі клаптем тканини так, ніби йшлося про скульптуру Родена. Мануель завжди здавався мені схожим на мого батька: обидва належали до того покоління, більшості представників якого довелося пережити чимало тяжких днів, і пам’ять про них залишила свій слід на їхніх обличчях. Я чув від служників, які працювали на віллі «Геліус», що Мануель Саньєр відсидів тривалий час у в’язниці, а коли вийшов звідти на волю, то мусив прожити багато років у злиднях, бо на жодну пристойну роботу його не брали; тож йому доводилося працювати вантажником у порту, тягаючи там важезні ящики та мішки, тобто виконувати роботу, для якої не існує ані віку, ані здоров’я. Ходили чутки, ніби одного разу Мануель, ризикуючи власним життям, урятував життя Відалю – витяг його з-під самих коліс трамвая. У подяку Педро Відаль, довідавшись про скрутну ситуацію бідолахи, вирішив узяти його на роботу й надати йому можливість оселитися з дружиною та дочкою в маленькому помешканні над гаражем вілли «Геліус». Відаль пообіцяв Мануелеві, що маленька Крістіна навчатиметься в тих самих учителів, які щодня приходили до його батьківського дому на авеню Пірсона давати уроки нащадкам династії Відалів, і що його дружина-швачка матиме роботу, виконуючи замовлення від їхньої родини. У той час він збирався придбати автомобіль, один із перших, що їх почали продавати в Барселоні, і якщо, мовляв, Мануель навчиться кермувати, забувши про ті тарадайки, у які треба запрягати коней, то Відаль найме його на службу шофером, бо в ті часи паничі не бажали доторкатися до машин із двигунами внутрішнього згоряння чи до будь-яких апаратів, що плювалися вихлопними газами. Мануель, звичайно, погодився. Після цього порятунку від безнадійних злиднів, як стверджувала офіційна версія, Мануель Саньєр та його родина сповнилися почуттям сліпої відданості до Відаля, лицаря, що завжди стає на захист скривджених і знедолених. Я не знав, чи можна було буквально вірити цій історії, чи вона була лише однією з низки легенд, які виникали навколо образу доброго аристократа, у ролі якого любив показати себе Відаль: бракувало йому хіба що з’явитися перед якоюсь сиротою-пастушкою з осяйним німбом святого.