За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімежа вже було не впізнати — худі, почорнілі, оброслі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди. Як тільки переставав бити барабан, вони повисали на веслах і тут же засинали, незважаючи на голод, на болі, на тяжкі безрадісні думи.
Сусіда зліворуч — козак Панас — такий же худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, одного разу, під час стоянки галери біля якогось прибережного кримського села, за кілька акче купив цілий мішок варених баранячих голів — підгінчий Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й на нижній ярус галери.
Ті голови були у вовні, пан Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. І тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
— Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!
Пан Адамек, переборюючи огиду, одірвав од вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз півголови.
І раптом подумав: а мої товариші? Зирнув убік — побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімежа.
Якусь мить вагався — давати їм чи не давати. І віддав панові Євгеніушеві, який ловив очима кожен його жест.
Стало шкода, що віддав, але пан Адамек уперше в житті бачив такі тваринно голодні очі в людини…
Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кістки з того, що буквально кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрілися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.
Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши ні крихти панові Влодзімежу.
Тоді пан Адамек насмілився попросити:
— Козаче, і для того мого земляка дай!
— Іншим разом, — одповів Панас.
«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімеж хоч трохи втамував свій голод.
— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Панас. У Панаса були колючі чорні очі, і коли він ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса…
«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати в Панаса пан Адамек, але не насмілився.
— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав козак Панас.
— Земляки!
— Ну то й що? Я по їхніх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них…
— Не будемо про це говорити, козаче, — похмуро відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів, не обирають… А бог дає…
Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав…
З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. «Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова», — поклав сам собі пан Адамек.
Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.
Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу…
Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.
Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.
— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.