— І що з того? — запитав пан Адамек.
— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть…
— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!
Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!
— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.
— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови…
— Але ж зрозумій… — почав було пан Адамек.
Козак Панас відсунувся ще далі.
Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа…
— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів:
— Здрайці чортові… I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі… — і кращий серед них… А все одно
Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!
Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.
Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!
— Ну, зачекай, — тихо—тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі…
Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.
На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.
І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому йдеться про долю та її химерії, що знову зводять та розводять людські дороги
Десь під ранок Яремко прив'язався—таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів…
Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось—ось помре.
Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:
— Рятуйте!
Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.
Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:
— Я — козак… козак… козак…
У відповідь пролунав зойк жаху…
Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от тріщить—тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає…
«Мамо! Мамо!» — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно—мокре, і тоді трохи легшало.
Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість…
Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Чув навіть дихання цієї дівчини і дотик її пальчиків, але ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить з чоловіком. Відчував, як вузенька ніжна долонька підводила йому голову. Потім відчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, він одкривав рота й пив, що йому давали, і йому легшало… І він спав, спав, спав…
І от настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся й розплющив очі. Довго думав і не міг додуматися, де це він. Бачив над собою грубообтесані дошки, крізь шпаровиння виглядає якась трава, ганчір'я якесь…
«Де ж це я?» — він пильно—пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, від чого йому все стане ясне й зрозуміле…
І раптом збоку пролунав сміх — той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся…
Він повернув голову і, дивуючись своєму голосові, запитав:
— Хто тут є?
Сміх тут же урвався. Потім щось швиденько задріботіло по землі — і над Яремком схилилося чорнобриве дівчаче обличчячко. Звісилось кілька тонюніх кісок.
— Мерхаба! — сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумію.
Обличчя дівчинки спохмурніло.
— Іллях? — раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
— Урус?
«Урус, урус… Десь він уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповідав, що турки й татари звуть українців та московитів урусами…»
Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:
— Урус… Козак.
Дівчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.
…Але де ж це він? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонті загинув. А при Синопі загинув Джузеппе… Загинув, відштовхуючи Олександра від кулі мерзотника Гаспероні. Чи знають козаки, що Гаспероні хотів убити Олександра? Треба сказати… Але де козаки?
Дівчина наполовину відкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
— Де я? — запитав він.
Дівчина знову закрила обличчя.
Але де ж це він?..
Він напружено пригадує. Був бій у морі, палали турецькі кораблі. Сеньйор Гаспероні стріляв в Олександра. Потім… Потім він, Яремко, летить у море… Холодна вода… Солона… Потім — обвуглена щогла… Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від вугля. Хтось підплив на човні, відв'язав його… Що далі? Куди вони приїхали? Що це за дівчина?
Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Він у турків! І ця дівчина — туркеня. І отой чоловік, що він чув його голос — турок теж.
Дівчинка знову дивилася на Яремка.
— Ти — туркеня? Ви — турки? — прошепотів. Дівчинка дивилася запитливо, не кліпаючи очима. Показав на себе:
— Урус. Козак. Урус. Козак. Потім тицьнув пальцем на дівчинку:
— А ти?
— Бібігуль, — блиснувши оком, відповіла дівчинка. Бібігуль… Що ж це за люди такі — бібігулі? Повернув голову в той бік, звідки завжди чув голос чоловіка і, показавши туди рукою, запитав:
— Бібігуль?
Дівчинка закрутила головою: ні.
— Мен… мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела рукою в той бік, що й Яремко:
— Ота… ота… Абдулла…
Ясно. Абдулла — то турецьке ім'я. А дівчину звуть, мабуть, Бібігуль… Смішне ім'я. Перепитав:
— Бібігуль?
Вона радісно засміялась і закивала головою: так, мовляв, так…
Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від його постелі… Яремко побачив — зайшов чоловік. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима…
Дівчинка про щось швидко—швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька раз повторювала слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. І Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. «Мабуть, по хрестику здогадався», — подумав Яремко. Він забув, що сам сказав у морі, що він козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Він, мабуть, загубився в морі…
«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати… Може, вони ще в Синопі?»
Він запитав:
— Козаки в Синопі?
Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
— Йок![154]
— А де ж вони?
Турок нічого не зрозумів.
Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе він?
Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумітися з ним.
Яремко підвівся з постелі. Тіло було важким і неслухняним. Спробував піти назустріч туркові, та завертілося все перед очима. Якби не туркова рука — упав би…
Турок вивів його надвір.
Яремко жадібно вдихав морське повітря. Було зовсім тепло. Сонце підбилося під обід. Турок притримував хлопця за плечі.
— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.
— А козаки? Чайки?
Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков…
— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!
— Йок! — заперечно закрутив головою турок.
— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:
— Кефе! Ячаков! Гезльов!