Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…
— Куди йдете?
— До Ат—майдану, а потім до Делавера—паші! — відповідав Мустафа Сирик.
— І ми з вами!
— Ходімо.
По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.
Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат—майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.
«Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!»
— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!
— Вперед!
Що ж це буде? Ось—ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода—баші, — зрозуміло: ода—баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?
Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.
Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.
Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли—небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[54] — може, хоч там уперше замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти…
«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи,[55] відступник, злочинець!»
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.
«Еге, та ми тут не перші!» — на душі в Селіма трохи полегшало.
— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха,[56] піднявшись на барило, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше… А що вийшло?..
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!
— Ніхто не винен!
— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!
— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:
— Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…
З палацу почувся постріл.
— Це — сарай—мухафизлар![57] — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..
— Бий охоронців! — заволали навколо.
— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.
Майдан потроху стихав…
— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера—пашу?
Яничар з нашивками юзбаші[58] прудко виліз на барило і закричав:
— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера—пашу, а нас не шанує.
— А—а–а—а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!
Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:
— Ходімо громити Делавера—пашу!
— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат—майдані, то треба йти на хюджум[59] Делаверового палацу.
— На Делавера—пашу!!!
Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли
до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.
— На Делавера! Йаша![60]
Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: «Машалла».[61]