— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.
— Поїхали…
Йон сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.
— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту…
— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі—гумма[72] не напала.
Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно—давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.
Вони сідали з дідом біля старого—престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику… І на небі лебеділа рожево—біла хмариночка — хмариночка—храми—ночка…
Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув…
І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка—храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…
Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає…
…Йон свиснув, а Джузеппе загукав по—турецьки:
— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то…
Петро шарпнув Сірого.
— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.
— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.
Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.
— Акшаминиз гайролсун![73] — привітав його Олександр.
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![74] — тут же озвався шинкар.
— Ти, шинкарю, бачу, і по—турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.
— А я по—всякому, хи—хи—хи… Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по—турецьки стріну, платитимеш курушами — по—християнськи.
Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:
— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете… Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе…
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.
— Лейбою, паночку, Лейбою.
Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.
— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.
Тим часом з—за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса…
— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.
«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми…»
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
Піймав схвальний погляд Олександра.
— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр… Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.