Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.
Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.
«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.
«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна—де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.
«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.
«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.
«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна—коли? Вони — зрадники?»
«Вони служили вірі христовій, а ти?»
«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».
«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.
Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці…
Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?
Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по—мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів—галерників, тільки що без оселедця…
А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?
Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця… Так і чекай, що не сьогодні—взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос—мана Другого, потім його «зсадили», а теперечки знову чекає, хто його зсадить…
Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?
У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?
Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.
Свічка світила на столі рівно, спокійно.
Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.
— Кім о?[81] — запитав.
— Імдат![82] — почув замість відповіді…
Цього пізнього гостя—незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.
Свічка палала—палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.
Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:
— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?
— Не з—знаю, — відповів по—грецьки Муса.
— О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо мовив по—грецьки Спиридон. — Хто ж він є насправді?
— Я з К—києва.
Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.
— Чому ж ви, ясний пане…
Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?
— П—про ц—це д—довго г—говорити, т—та й… Н—ну, і щ—що ж—ж д—далі?
— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…
Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.
Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.
Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.
Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд—ляхів.