Першим бажанням Усті було плюнути на всі оці слова господині, а там хай буде, що буде…
Та одразу подумала: «Я в неволі, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»
Вона швидко побігла в передпокій до інших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощів і пішла до Фітне.
…Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рідко обходилося без покари — різок чи голодування, — але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там півроку, а вона вже могла говорити по—турецьки, швидко виконувати будь—яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем важче й важче слугувати… Устю часто нудило, їй хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…
Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер—беевої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки що очі були батьківські — сині—сині, як волошки на далекій Україні.
Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження малого Тодорка — так Устя сама для себе назвала сина — Фітне дала наказ відібрати дитину від служниці й віддати у спеціальний притулок.
Одна з служниць — стара болгарка — шепнула Усті:
— Ти дивись, Усте, як би не було біди з малим…
— А що? — аж кинулася Устя. — Хіба мало біди, що він сирота й раб?
— Так при матері ж… А то можуть віддати в яничари.[9] Збасурманиться, візьме собі інше ім'я — не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.
— Господи боже мій, — наполохалася Устя. — Та його не дам же, хай краще мене уб'ють — не дам… Та й у яничари ж самі йдуть.
— Всяк буває. От Фітне захоче — та й зробить, як схоче…
— О, горе моє!
— Слухай, що я скажу, — зашепотіла болгарка. — Я можу позначити твого сина, та так, що вік з тим знаком ходитиме до кінця свого життя.
— Боже мій, як же?
— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…
В цю мить залунав дзвінок. Устя поклала малого на підстилку й пішла до господині. Та якраз готувалася до сну.
— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона усміхаючись.
Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя подивилася на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи… Ледве стримала важке зітхання. Присіла біля ліжка господині й стала розповідати їй казку про парубка й хитру царівну.
Вона розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього болгарка, але їй самій біля нього треба бути…
— Ну, ти, чого замовкла? — сердито сказала Фітне.
— Га? — мов прокинулася Устя.
— Ти сказала, що царівна попросила збудувати кришталевий палац до ранку. Ну й що?
— Пані, — заридала Устя й впала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!
— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.
— Пані, я благаю…
— Казку!!!
Ковтаючи сльози. Устя розповідала казку. Вона дивилася на підлогу, встелену коштовними килимами, й думала про одне: хоч би скоріше закінчилася та казка…
Сльози текли по схудлих щоках, горіло обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…
І от нарешті кінець. Тепер можна спитати пані Фітне про сина. Вона глянула на господиню. Але Фітне спала, її довгі красиві вії відкидали тінь аж до маленьких вуст, груди спокійно підіймались і опускалися. Мабуть, пані Фітне снився кришталевий палац і вона сама — господинею в нім.
Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колисала малого.
— Ось і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.
Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямки на ступнях Тодорчикових ніг…
— Це така фарба. З країни Чин.[10] Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.
Устя заридала і притисла малого до грудей. Тодорчика забрали від Усті наступного дня. Вона була в своєї господині, вислуховувала якісь довгі й нудні повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. Їй почувся за дверима дитячий плач. Прислухалася — тихо. Щось говорила Фітне, але Устя її не чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.
Нарешті господиня відпустила її, вона кинулася до свого закутка, лапнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорчика ніде не було.
9
Спеціальне турецьке військо, набране з юнаків різних нетурецьких національностей (сербів, болгарів, греків, євреїв, грузинів, українців, поляків та ін.), яких омусульманювали й потурчували. Яничари (єні чері — нове військо) були основною і найхоробрішою частиною турецької армії.