Пан Славек думав про те, як щедро бейлер—бей нагородив його за послуги в ім'я імперії. Три тисячі червоних флоринів було видано йому. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімежа. Пану Адамку давали півтори тисячі червоних флоринів, але не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці гроші собі — з тим, що пізніше він умовить пана Адамка взяти їх…
Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його гроші, що мало не загинули через його дурну амбітність.
— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.
Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгівцями він не розмовляє. Тільки—но вони прибудуть до Києва, він повідомить представників королівської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання. Та ні, він не піде доносити на негідника Сулятицького. Він просто дасть йому прилюдно по пиці, але це буде не тут, а в Києві, і викличе його на герць!
Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустріч мчить невеликий загін акинджів.[128] Акинджі—ага поштиво дав дорогу панові Славеку. На одному із списів стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі—ага показав на цей спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумів, було «Рахмат».[129] За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи того, хто міг би перекласти промову акинджі—аги. Але товмача Асана Касапчі тут не було…
Вірніше, він тут був. Адже то його голова стирчала на списі. Руда борода метлялась під вітром, а в незабільмованім оці застиг вираз подиву й докору.
І пан Сулятицький не зміг дивитися в це око.
Акинджі промчали вниз, здіймаючи першу, ледь помітну, пахучу весняну пилюку.
Пан Адамек довго дивився їм услід якимись скляними очима, а потім, під'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.
— Брудни пєс![130] — тонким голосом вигукнув він. — Фари—зеуш![131] Кров цієї нещасної людини — на вас. Ви його виказали бейлер—беєві. Вам турки дякують за підлість!!!
— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький. — Мав би я зброю, я б вас…
— Ах, так?! — заревів пан Адамек. — Маш оплату![132]І він став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, під боки, по спині.
— Кажи: виказав? Кажи: виказав?!
— Ну так що? — розпачливо стогнав пан Сулятицький. — Але ж то невірний. Він розбійник… Ойо, ойо, ой!
— Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришів.