— Але ж той розбійник позрубує наші голови!
— Вашої голови мені не жаль. Шкода, що зняли з пліч голову того московита, а не вашу, собачу!
Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю і думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панові Влодзімежу та панові Євгеніушеві вони не потрібні.
Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять… Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По—перше, так битися не можна. По—друге, грошей він не побачить. По—третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.
— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.
— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.
— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо…
— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.
Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.
— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.
…Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара—Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.
— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.
Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— про військову раду в морі, про стамбульські дива, про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу, трієстинця Джузеппе та нечисту силу…
Олександрові снився сон.
Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман уві сні вигукував якісь слова й скреготів зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотів потрясти його за плече, але Петро сказав: «Не буди, він так перевтомився, хай спочине».
А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері—гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з безмежним морем.
Снилася йому Устя—невольниця, що доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград—ягода, а чорне — це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Усті чорне.
— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — найкращий колір.
— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя на моєму винограді чорне. А ягоди червоні, бо то кров мого серця.
— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?
— Бо сліз багато в ньому… Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхні в море капали, очі виплакувалися — та й потемніло море, прогіркло наївіки, і Чорним відтоді люди назвали його.
— Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало ціле море сліз…
А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитним, а виноградні крона перетворилися на бойові строї запорізьких чайок. І от уже бачить він, як ідуть ці чайки на Трапезонт, а над ними — чорні—чорні хмари. І так же низько вони нависли, такий же грім з них гримить, такі ж б'ють блискавиці!..
І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла й—люті, що він одразу втямлює: то очі ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крізь усе це — страшний погляд чорних, десь бачених очей…
Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе тор—снув отамана за плече, і він прокинувся. Сів, покрутив головою.
— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому…
— Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.
— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.
— А чорногорці кажуть навпаки. Правда, Йоване? — всміхнувся Олександр.