А зопорожці та донці, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох боків по суші й узяти його у вогняне кільце. Юрби переляканого народу бігли до палацу бейлер—бея. А з палацу лунали постріли, летіли стріли — бейлер—бей не хотів, щоб різна там голота рятувалася на його подвір'ї.
Запорожці та донці з'явилися перед огорожею палацу. Йон і Максим Балабай — той парубок, у якого обличчя було, мов суцільний струп, бігли разом.
Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер—беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.
Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо…
Почулися постріли і від козаків… Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.
Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.
— Фіул дракулуй![150] Ти що робиш? То ж дитина й жінка!
— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!
— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?
Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.
— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по—турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню.
— Ну, йди! Йди! Не бійся!
Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.
— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!
Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.
Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.
З муру гримнули постріли, полетіли стріли.
Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини—галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.
Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь—які лати.
Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.
— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!
Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.
Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.
А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.
— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана—пашу.
Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до Йована.
— Де капудан?
— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.
— Бачу, бачу! Але чи то він?
— Побачимо! Б'ю!
Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.
І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали «пу—гу!», рубали шаблюками направо й наліво… На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…
Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.
— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.
Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.