Хлопець тихо підбирається до сеньйора. Він не хоче, не може ще повірити, що сеньйор Гаспероні задумав щось жахливе…
Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован. Лунає постріл — і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кидається на Олександра і штовхає його в воду… На чайці шум. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить із заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров…
Олександр випірнає, хапається за борт чайки. Сеньйор Гаспероні знову прицілюється в нього з мушкета. Яремко плигає на італійця — і, коли лунає постріл, підбиває ложе мушкета.
Сеньйор Гаспероні озирається, висмикує з—за пояса ніж.
— Рятуйте! — кричить Яремко, біжить до борту, перечіпається об моток канатів і падає кудись у порожнечу…
Він гепнув у холодну воду, ковтнув її, але все—таки випірнув і вхопив повітря… Озирнувся. Шаранту швидко відносило вбік.
І тут солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Услід залунали постріли.
«Мабуть, сеньйор Гаспероні!» — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхні! Згадав про бичачі міхури, що дав Клюсик, але дістати їх не зміг.
— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві… — закричав у відчаї.
Хто почує в такому пеклі?
Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певно, тільки зараз вогонь дістався до крюйткамери. Яремко побачив — просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що… Злякано пірнув.
Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками — гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нічого, тепер не пропадемо. Треба тільки міцно триматися…
Олександр сидів і плакав біля Джузеппе. Трієстинець лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати якусь кумедну історію.
Йован теж плакав. Плакав і Петро.
— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — казав Петро. — Ех, як же мені від того на душі тяжко…
Чайка за чайкою підпливали до отаманського суденця, щоб віддати останню шану тому, хто ціною власного життя врятував Олександра.
Пропливали мовчки. Тільки біля самої чайки козаки підіймали вгору пістолі й стріляли.
Останнім підплив на тій чайці, де раніше був Клюсик, Недайборщ.
Похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра, розвів руками: не впіймали клятого Гаспероні, втік чи втонув.
Похилив оселедця над Джузеппе.
— А ти ж, друже мій славний, не хотів того Гаспероні, щоб йому всі печінки погоріли, брати в похід. Відчувала твоя голова, серце віщувало… Ех, — витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. — Скільки хлопців втратили… І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох!.. Вічна тобі…
І тут Йон—богданець закричав:
— Тихо, хлопці! Що то?
Джузеппе розплющив очі!
Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку і ледь не ковтнув її.
— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…
— Живий! Живий!
Вранці козаки плавали по всій бухті, гукали, шукали Яремка.
Шукали цілий день. Не знайшли. Вирішили — потонув.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
що повідає про останній день Софії та Спиридона
Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців, — той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім росли вічні мури майбутньої Османіє. Гомін спочатку не різнився від звичайного міського гамору, та от він став наближатися, в ньому почулося щось одностайне — і в мімара Муси тривожно забилося серце.
Мімар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власні думи, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився гомін. Він стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулові, вбивство Делавера. Ні, той гомін був інший — торжествуючий, зловтішний…
Поглянув униз, а потім огледівся навколо. Всі стояли, як і він, намагаючись вловити в тисячовустому гомоні бодай одну ноту, яка дала б зрозуміти, що ж там відбувається.
З—за рогу вибіг хлоп'як. Він біг наввипередки із собакою.
— Що там таке? — гукнув поляк Владислав.
Хлоп'як на мить зупинився і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись.
— Когось ведуть! На страту! — передав знизу поляк. Промчало ще кілька хлоп'яків, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.