— Ви втомилися, мій друже? Лягайте в ліжко. Там найзручніше відпочити. Я позбавлений задоволення розмовляти з вами сьогодні вночі, оскільки дуже зайнятий; але ви спатимете, я в цьому впевнений!
Я зайшов до спальні і, на диво, міцно спав. І відчай має свої хороші нюанси…
31 травня.
Коли я сьогодні прокинувся, то вирішив запастися папером і конвертами зі своєї валізи і берегти їх у кишені, щоб мати нагоду записувати необхідне в разі потреби негайно, але на мене чекав новий сюрприз: із валізи зник весь папір і конверти разом зі всіма нотатками, розкладом залізниць, докладними описами моїх подорожей; зник і лист з акредитивом[4], — словом усе, що могло б мені стати в пригоді, якби я був на волі. Я заходився шукати їх у портмоне і в шафі.
Мій дорожній костюм зник; мій сюртук і ковдра також. Я ніде не міг знайти і сліду їх. Мабуть, новий лиходійський замір.
17 червня.
Сьогодні вранці, сидячи на краю ліжка і розбираючись у подіях, я раптом почув надворі цьвохання батога і стукіт копит коней по кам'яній дорозі. Я кинувся до вікна і побачив два великі фургони, запряжені кожний 8 кіньми; біля кожної пари стояв словак у білому капелюсі, поясі, оббитому величезними цвяхами, брудних штанях і високих чоботях. У руках у них були довгі палиці. Я кинувся до дверей, щоб швидше спуститися вниз і дістатися до них через вхідні двері, які, на мою думку, не були замкнуті. Знову поразка: мої двері виявилися замкнутими зовні. Тоді я кинувся до вікна і гукнув до них. Вони тупо поглянули вгору, і тут до них якраз підійшов їхній ватажок; побачивши, що вони показують на мене, він сказав їм щось, із чого вони розсміялися. Після того жодні мої зусилля, ні тужливий крик, ні відчайдушні благання не могли примусити їх поглянути на моє вікно. Вони остаточно відвернулися від мене. Фургони були навантажені великими ящиками з товстими ручками; вони, без сумніву, були порожніми, судячи з легкості, з якою їх несли. Ящики вивантажили і склали на купу в кутку двору, потім цигани дали словакам грошей, плюнувши на них на щастя, після чого словаки ліниво попрямували до своїх коней і виїхали.
24 червня. Удосвіта.
Минулої ночі граф рано покинув мене і замкнувся на ключ у себе в кімнаті. Як тільки я переконався в цьому, я знову помчав гвинтовими сходами вгору подивитися у вікно, що виходить на південь. Я думав, що підстережу тут графа, оскільки, здається, щось затівається. Цигани розташовуються десь у замку і зайняті якоюсь роботою. Я це знаю, оскільки деколи чую шум їзди і глухий стукіт чи то мотики, чи то заступа; що б вони не робили, це швидше за все могло означати завершення якогось жорстокого лиходійства.
Я стояв біля вікна майже півгодини, перш ніж помітив, як щось виповзло з вікна кімнати графа. Я відсахнувся і обережно спостерігав. Нарешті я роздивився всю людину. Новим ударом було для мене те, що я побачив на ньому свій дорожній костюм; через плече висів той самий жахливий мішок, який, пригадую, ті жінки забрали з собою. Сумнівів не залишалося: це він викрав мої речі і вбрався в мій одяг — ось, значить, у чому значення його нового злого заміру. Він хоче, аби люди прийняли його за мене, щоб, таким чином, у місті і в селах знали, що я сам відносив свої листи на пошту, і щоб будь-яке лиходійство, яке він учинить у моєму костюмі, було всіма місцевими жителями приписано мені.
Я думав, що дочекаюся на повернення графа, і тому довго й непохитно сидів біля вікна. Потім я почав помічати в промінні місячного світла якісь маленькі рухливі плями, крихітні, як мікроскопічні порошинки; вони кружляли і крутилися якось нечітко і дуже своєрідно. Я жадібно спостерігав за ними, і вони навіяли на мене дивний спокій. Я всівся зручніше в амбразурі вікна і міг, таким чином, вільніше спостерігати за рухом у повітрі.
Щось примусило мене здригнутися. Якесь гучне тужливе завивання собак пролунало з боку долини, прихованої від мого погляду. Гучніше й гучніше звук долинав, а летючі атоми порошинок, здавалося, перевтілювалися в нові образи, змінюючись разом із звуками і танцюючи в місячному світлі. Я боровся і волав до мого розуму; вся моя душа підсвідомо боролася разом зі всіма моїми відчуттями і поривалася відповісти на заклик. Я ніби перебував під гіпнозом. Дедалі швидше кружляли порошинки, а місячне сяйво неначе прискорювало їхній рух, коли вони мчали повз мене, зникаючи в густому мороці. Вони більше й більше густішали, доки не набрали форми каламутних примар. Тоді я схопився, схаменувся, опанував себе і з криком втік. У примарних фігурах, що виразно виступали при місячному світлі, я впізнав контури тих трьох жінок, у жертву яким я був обіцяний. Я втік до своєї кімнати, де не було місячного світла і де яскраво горіла лампа; мені здавалося, що тут я в безпеці. За декілька годин я почув у кімнаті графа якийсь шум, ніби різкий вигук, раптово обірваний, потім запанувало мовчання, таке глибоке і жахливе, що я мимоволі здригнувся. Серце калатало, я хотів відчинити двері; але я знову був замкнутий у своїй в'язниці і нічого не міг вдіяти.