Надвечір ми дісталися, нарешті, до Бистриця — дуже цікавого старовинного куточка.
Граф Дракула в своїх листах рекомендував мені готель «Золота Корона», який виявився, на превелику радість, витриманим у стилі старовини; моїм найпалкішим бажанням було бачити все те, що допомогло б мені скласти чітке уявлення про країну. Мабуть, на мене тут чекали, оскільки в дверях зустрілася, на перший погляд, весела, немолода жінка, одягнена в звичний національний селянський костюм: білу спідницю з подвійним довгим фартухом із кольорової вовняної тканини. Коли я підійшов, вона вклонилася й запитала: «Пан англієць?» — «Так, — відповів я, — Джонатан Харкер». Вона посміхнулася й щось сказала чоловікові в жилеті, який стояв за нею теж у дверях; він вийшов і одразу ж повернувся з листом у руках, якого передав мені. Ось він:
«Мій друже, вітаю Вас у Карпатах! Із нетерпінням чекаю на Вас. Спіть спокійно цієї ночі. Завтра о 3 годині диліжанс вирушить на Буковину; одне місце залишено для Вас. В ущелині Борго на Вас чекатиме коляска, яка й доставить Вас у замок.
Я сподіваюся, що Ви благополучно приїхали з Лондона і що Ви будете задоволені перебуванням у нашій прекрасній країні.
Ваш друг, Дракула».
4 травня.
Господар готелю, мабуть, одержав листа від графа з дорученням залишити для мене місце в диліжансі; але на мої розпити він довгий час нічого не відповідав і вдавав, що не розуміє моєї німецької мови. Це не могло бути правдою, оскільки раніше він чудово розумів її; принаймні свого часу на мої запитання він відповідав. Господар і його дружина поглядали один на одного і на мене з якимось страхом. Нарешті він пробурмотів, що гроші були надіслані в листі і що більше він нічого не знає. Коли я запитав, чи знає він графа Дракулу і чи не може що-небудь розказати про замок, то він і його дружина перехрестилися і, сказавши, що їм нічого не відомо, просто відмовилися від подальших розмов. Незабаром мені треба вирушити в дорогу, а я так нікого і не зумів розпитати. Все це здавалося дуже таємничим і зовсім не підбадьорювало мене. Перед самим від'їздом до мене зайшла дружина господаря — літня пані — й нервово запитала: «Вам неодмінно треба їхати, молодий пане? Вам це необхідно?» Вона була така збуджена, що, мабуть, забула й той маленький запас німецьких слів, який знала, і домішувала до німецької мови іншу, якої я зовсім не розумів. Я міг стежити за змістом її слів тільки завдяки тому, що ставив багато запитань. Коли я сказав, що повинен зараз же їхати, що мене кличе туди важлива справа — вона мене перепитала: «Чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні 4 травня; вона похитала головою і сказала знову: «О, так. Я це знаю, я це знаю. Але чи знаєте ви, який сьогодні день?» Бачачи, що я й гадки не маю, в чому річ, вона продовжувала: «Сьогодні переддень Святого Георгія. Хіба вам не відомо, що сьогодні вночі, як тільки проб'є північ, нечиста сила володарюватиме на землі? А чи маєте ви уявлення про те, куди ви їдете і що на вас там чекає?» Вона дуже побивалася, і як я не прагнув її втішити, все було марно. Врешті-решт вона впала переді мною навколішки і почала благати не їхати туди; або, принаймні, перечекати день-два. Все це було певною мірою смішно, та до того ж я кепсько почувався; проте мене підганяли важливі справи, і я не міг дозволити, щоб на мій від'їзд впливали якісь забобони. Тому я підвів її з колін і якнайсуворіше сказав, що дякую за пересторогу, але змушений їхати. Тоді вона підвелася і, витерши очі, зняла зі своєї шиї хреста й запропонувала мені надягнути його. Я не знав, як вчинити, оскільки, будучи членом англіканської церкви, з дитинства звик дивитися на такі речі як на своєрідне ідолопоклонство, але я боявся, щоб моя відмова не здалася образливою для немолодої пані, яка так доброзичливо ставилася до мене, і вагався, не знаючи, що вибрати. Помітивши мою нерішучість, вона просто начепила мені хреста на шию, сказавши: «В ім'я вашої матері». Записую це до щоденника, очікуючи карети, яка, звичайно, запізнюється; а хрест так і залишився у мене на шиї. Не знаю, чи страх літньої пані, чи ті численні розповіді про привидів, які панують в цій місцевості, чи сам хрест у тім винен — не знаю, але я не відчуваю себе так вільно, як завжди. Якщо цій книзі судилося побачити Міну раніше, ніж мене, то хай вона передасть їй мій останній привіт. Ось і карета.
5 травня. У замку.
Сірий ранок змінився яскравим сонцем, що високо стояло над обрієм, який здається зубчастим. Я не знаю, дерева чи пагорби надають йому такої форми — все так далеко, що великі й маленькі предмети зливаються. Не хочеться спати, але оскільки мене не покличуть, доки я сам не прокинуся, то писатиму, доки не засну. Тут відбувається безліч дивних явищ, які потрібно зафіксувати, але щоб читач не уявив, що я знову дуже добре пообідав і страждаю на галюцинації через важкість у шлунку, я детально опишу свій обід. Мені подали страву, яка тут називається розбійницькою печенею: шматки м'яса й сала з цибулею, приправлені паприкою, — все це смажиться нанизане на тонко обстругану палочку просто на вугіллі, так само як у Лондоні м'ясо для котів[1]. Вино принесли «Золотий медок». Воно дивно пощипувало язика, але загалом мало приємний смак; я випив лише кілька келихів цього напою й більше нічого. Коли я сів у карету, то кучера ще не було на місці, і я бачив, як він розмовляв із господинею. Вони напевно говорили про мене, оскільки раз у раз поглядали в мій бік; декілька сусідів, які сиділи на лавах біля дверей, підійшли до них, прислухалися до бесіди й теж подивилися на мене, причому більшість співчутливо. Я міг розібрати чимало слів, які вони часто повторювали, — дивні різноманітні слова, мабуть, із різних говірок, оскільки в натовпі були люди різних національностей; я непомітно витягнув із сумки свого багатомовного словника й почав шукати слова. Не можна сказати, щоб знайдені слова звучали особливо підбадьорливо; ось значення більшості з них: «ordog» — диявол, «pokol» — пекло, «stregoica» — відьма, «vrolok» і «vlkoslak» — значення обох слів однаковісіньке, але одне словацькою, а друге сербською, означає щось середнє між перевертнем і вампіром.