Там в одному з великих ящиків, яких усього було 50 штук, на купі свіжої землі лежав граф! Він або був мертвий, або спав, я не міг визначити, оскільки очі його були розплющені і неначе скам'яніли, але без відтінку смертельного заціпеніння, щоки були живі, незважаючи на блідість, а губи червоні, як завжди. Але лежав він нерухомо, без пульсу, дихання, серцебиття. Я нахилився до нього, прагнучи знайти яку-небудь ознаку життя, але марно. Він, мабуть, лежав тут недавно, оскільки земля була свіжа. Біля ящика покоїлася кришка з просвердленими в ній дірками. Я подумав, що ключі, мабуть, знаходяться у графа, але коли я почав їх шукати, погляд мій випадково зустрівся з мертвими очима графа, і в них я прочитав таку ненависть, що з жахом позадкував і поспіхом повернувся, вибрався через вікно і, підійнявшись замковою стіною, опинився у своїй кімнаті. Я кинувся в ліжко і постарався зібрати докупи думки…
29 червня.
Сьогодні термін мого останнього листа. Граф знайшов мене і сказав:
— Завтра, мій друже, ви повинні виїхати. Ви повернетеся до своєї прекрасної Англії, а я повернуся до справи, яка, можливо, приведе до такого кінця, на який ми зовсім не чекаємо. Ваш лист уже надісланий; завтра мене тут не буде, але все буде приготовлено до вашого від'їзду. Вранці сюди прийдуть цигани і декілька словаків. Коли вони підуть, по вас приїде моя коляска, яка повезе вас у прохід Борго, де ви пересядете в диліжанс, що йде з Буковини в Бистриць, але я сподіваюся, що побачу вас ще раз у замку Дракули.
Я вирішив перевірити його щирість і запитав прямо:
— Чому я не можу виїхати сьогодні ввечері?
— Тому що, дорогий мій, кучер і коні відправлені у справі.
— Але я можу піти пішки, я вже готовий піти.
Він посміхнувся так м'яко, так ніжно і того ж часу такою демонічною усмішкою, що мої підозри воскресли з новою силою. Він запитав:
— А ваш багаж?
— Я можу прислати по нього. Зараз він мені не потрібний. Граф підвівся і сказав із такою вражаючою вишуканістю, що я не повірив собі, до того це було щиро:
— У вас, англійців, є одне прислів'я, яке близьке моєму серцю, оскільки ним керуємося і ми, магнати: спасибі, що приїхали, спасибі, що й поїхали. Ходімо зі мною, дорогий мій друже, я й години не хочу затримувати вас без вашого бажання. Ходімо ж!
Надзвичайно люб'язно, тримаючи в руці лампу, граф спустився зі мною сходами, освітлюючи мені дорогу. Але раптом він зупинився і витягнув руку:
— Слухайте!
Пролунало завивання вовків, ніби викликане рухом його руки. Після хвилинної паузи ми пішли далі і досягли дверей; він відсунув прогоничі і зняв ланцюги, після чого почав відчиняти двері.
На мій превеликий подив, виявилося, що двері не були замкнуті на ключ. Я підозріло оглянув їх: ніде не було видно навіть сліду від замка.
Коли двері стали поступово відчинятися, то завивання вовків зовні залунало голосніше й голосніше. Тоді я зрозумів, що проти графа відкрито не підеш. Із такими супротивниками, та ще коли вони під командою графа, я нічого не міг вдіяти. Але двері продовжували поволі відчинятися; граф стояв у дверях один. У мене на мить промайнула думка, ось, можливо, моя доля: він кине мене вовкам — і я сам же допоможу йому зробити це. У подібному плані було достатньо диявольського задуму. Не бачачи іншого виходу, я крикнув:
— Зачиніть двері; я краще дочекаюся ранку!
Одним помахом своєї могутньої руки граф зачинив двері, і великі прогоничі з шумом увійшли на свої місця.
Коли я був уже в себе в кімнаті і збирався лягти, почувся шепіт біля моїх дверей. Я тихо підійшов до них і прислухався. Я почув голос графа:
— Назад, назад, на свої місця! Ваш час ще не настав. Почекайте! Майте терпіння! Завтрашня ніч ваша!
Після цього пролунав тихий ніжний сміх; я з люттю розкрив двері і побачив цих трьох жахливих жінок, що облизували свої губи. Тільки-но я з'явився, вони вибухнули диким сміхом і втекли.