Раптом десь далеко на фермі завив собака — довге тягуче тужливе завивання, сповнене страху. Йому відповів другий собака, потім третій, четвертий — нарешті ці звуки злилися в дике скажене виття, що виходило, здавалося, з кожної точки околиці. При перших звуках хвилювання коней досягло надзвичайної межі, і скінчилося все тим, що вони почали ставати дибки, але кучер ласкаво заговорив до них, і вони заспокоїлися, хоча й продовжували тремтіти від якогось не зрозумілого мені переляку. Потім далеко за горами, по обидва боки від нас, знову пролунало ще гучніше й пронизливіше завивання, — цього разу вже вовче, яке вплинуло однаково як на мене, так і на коней: мені захотілося виплигнути з коляски і втекти, а коні знову схарапудилися й одразу ж шарпнулися вперед, так що кучерові довелося докласти всю свою величезну силу, аби стримати їх. За декілька хвилин, проте, мої вуха звикли до завивання, і коні заспокоїлися настільки, що кучер зміг зійти й стати перед ними. Він їх пестив, заспокоював і шепотів щось на вухо, тобто використав усі прийоми, котрі, як я і чув, застосовують приборкувачі коней, причому успіх був надзвичайний, і коні знову стали смирними, хоча й продовжували тремтіти. Кучер знову вмостився на козлах і, взявши віжки, вирушив у дорогу риссю. Нарешті, залишивши ущелину, він раптово збочив на вузьку темну дорогу, яка різко йшла праворуч. Незабаром нас оточили дерева, які подекуди утворювали склепіння, так що ми проїздили немов крізь тунель; а потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі кручі. Хоча ми були під їхнім захистом, але все-таки чули завивання вітру, який зі стогоном і свистом пролітав по кручах, ламаючи гілки дерев. Робилося дедалі холодніше, і нарешті пішов сильний сніг, який незабаром укрив і нас, і все навкруги білою пеленою. Різкий вітер доносив до нас гавкіт собак, який, проте, слабшав залежно від того, на скільки ми віддалялися. Зате завивання вовків лунало дедалі ближче й ближче, і здавалося, що ми були оточені ними з усіх боків. Мене охопив неймовірний жах, і коні поділяли мій переляк, але кучер не виявляв ані найменшої тривоги. Він продовжував їхати, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч, що мене дуже здивувало, оскільки я не міг нічого розрізнити в темряві.
Раптом ліворуч зажеврів слабкий мерехтливий вогник. Кучер умить помітив його; він одразу ж стримав коней і, зіскочивши на землю, зник у мороці. Я не знав, що робити, тим паче, що завивання вовків чомусь слабшало, але доки я дивувався, кучер несподівано повернувся і, ні слова не кажучи, всівся на місце, й наша подорож продовжилася. Мені здається, що подальші події я бачив уві сні, оскільки цей епізод безперервно повторювався, і тепер, озираючись подумки, я вважаю, що це було більше схоже на жахливе нічне марення, аніж на дійсність. Одного разу вогник заяснів так близько від дороги, що, незважаючи на цілковитий морок, який оточував нас, я міг абсолютно чітко розрізнити всі рухи кучера. Він швидко попрямував до місця появи голубого вогника і почав робити рухи: він неначе жменями збирав вогонь і розкладав його на камінні, ніби утворюючи цим перешкоду; дивним виглядало тільки те, що навкруги цього полум'я не було ніякого світла — мабуть, вогник був дуже слабкий. При цьому стався дивний оптичний обман: коли кучер стояв між мною і вогником, він не затуляв собою цього полум'я, і я продовжував бачити це примарне мерехтіння немовби крізь тіло кучера. Це явище вразило мене, але, оскільки все тривало лише мить, я вирішив, що це обман зору, стомленого напруженням очей в абсолютній темряві. Потім на якийсь час мерехтіння синього полум'я припинилося, і ми поспіхом рушили вперед у морок під гнітючий акомпанемент завивання вовків, які оточували нас з усіх боків. Нарешті, з останньою появою мерехтливого вогника, кучер відійшов дуже далеко, і за його відсутності коні почали сильніше тремтіти, весь час форкаючи й здригаючись від страху. Я ніяк не міг зрозуміти причини, оскільки завивання вовків зовсім припинилося; але цієї ж миті я при світлі місяця, що визирнув крізь темні хмари, побачив навкруги нас кільце вовків із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими м'язистими лапами, вкритими грубою шерстю. Вони були в сто разів страшніші тепер, коли їх охопило жахливе мовчання, навіть страшніші, ніж тоді, коли вили. Щодо мене, то я від страху не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і втратив голос. Усю силу подібного страху людина може зрозуміти, тільки опинившися віч-на-віч із таким жахом.