І він гучно зареготав.
— Та ні, — вбовтнувся в річ Данґляр, — такий паруб’яга не для того створений, щоб бути нещасним у коханні. Ти жартуєш, Кадрусе!
— Нітрохи я не жартую. Ти ліпше послухай, як він зітхає. Ну ж бо, Фернане, підніми носа й розкажи нам про все. Нечемно не відповідати друзям, коли вони питають про здоров’я.
— Та здоровий я, — сказав Фернан, стискаючи кулаки, та не зводячи голови.
— А! Бачиш, Данґляре, — сказав Кадрус, моргнувши приятелеві, — річ ось у чому: Фернан, якого ти тут бачиш, добрий і чесний каталянець, один із найліпших марсельських рибалок, закоханий у красуню на ймення Мерседес. Та, як на лихо, вона, зі свого боку, либонь, закохана в помічника капітана «Фараона», а оскільки «Фараон» сьогодні повернувся в порт, то... розумієш?
— Ні, не розумію, — відказав Данґляр.
— Неборака Фернан заробив дулю під носа, — сказав Кадрус.
— Ну то й що? — сказав Фернан, звівши голову і поглядаючи на Кадруса, як людина, що шукає, на кому б зігнати досаду. — Мерседес ні від кого не залежить, правда ж? І може кохати, кого захоче.
— Якщо ти так на це дивишся, то це інша річ! — сказав Кадрус. — А я думав, що ти каталянець; а мені розповідали, що каталянці не з тих людей, у яких можна відбивати коханих; при цьому навіть додавали, що Фернан дуже страшний у помсті.
Фернан зневажливо посміхнувся.
— Закоханий ніколи не страшний, — сказав він.
— Сіромаха! — підхопив Данґляр, удаючи, ніби жаліє його від щирого серця. — Що ж удіяти? Він не очікував, що Дантес повернеться так хутко. Він гадав, що Дантес, може, вмер чи зрадив — хто там знає? Такі удари тим тяжчі, що настають завжди раптово.
— Еге ж, і я ладен закластися, що це скінчиться для нього недобре.
— Проте, — провадив Кадрус, наливаючи Фернанові вина й уже вкотре наповнюючи свого келиха, тим часом як Данґляр ледь пригубив своє вино, — проте він бере шлюб із красунею Мерседес; принаймні він задля цього повернувся.
Увесь цей час Данґляр уважно дивився на Фернана і бачив, що Кадрусові слова падають йому на серце, немов розтоплене оливо.
— А коли ж весілля? — запитав Данґляр.
— О! До весілля ще діло не дійшло! — прошепотів Фернан.
— Так, але дійде, — сказав Кадрус. — Це така сама правда, як і те, що Дантес буде капітаном «Фараона». Еге ж, Данґляре?
Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп’яніння.
— Отож, — сказав він, наповнюючи келихи, — вип’ємо за капітана Едмона Дантеса, чоловіка гожої каталянки!
Кадрус незграбною рукою підніс келиха до своїх вуст і одним духом вихилив його. Фернан ухопив свого келиха і розбив ущент.
— Зачекайте! — сказав Кадрус. — Що там таке на узгір’ї, на шляху з Каталян? Поглянь-но, Фернане, у тебе очі ліпші. У мене вже в очах двоїться. Ти знаєш, вино — зрадливець. Еге ж, двоє закоханих ідуть попідруки. Ох, Боже ж ти мій! Вони не підозрюють, що ми їх бачимо, і цілуються!
Данґляр стежив за кожним Фернановим порухом, а в того лице аж пересмикнулося
— Знаєте ви їх, Фернане? — поспитав він.
— Авжеж, — глухо відказав той, — це Едмон і Мерседес.
— А! Он воно що! — сказав Кадрус. — А я й не впізнав їх. Гей, Дантесе! Гей, красуне! А йдіть-но сюди і скажіть нам, чи скоро весілля. Фернан такий упертюх, що не хоче нам сказати.
— Та змовкнеш ти нарешті? — урвав його Данґляр, удаючи, ніби зупиняє Кадруса, який із упертістю пияка висовувався з альтанки.
— Тримайся міцніше на ногах і дай закоханим спокій. Бери он приклад із Фернана, він принаймні розважливий.
Може, Фернан і дійшов би до краю, розлючений Данґляровими кпинами, наче бугай гострими шпичками бандерильєрів, бо він уже підвівся і, здавалося, ось-ось кинеться на суперника, та Мерседес, усміхнена і невимушена, звела чарівну голівку й окинула всіх світлим поглядом. Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, — і безсило опустився на стілець.
Данґляр глянув на співрозмовників — на отупілого від вина і на безтямного від кохання.
— Від цих йолопів я нічого не доможуся, — прошепотів він, — боюся, що я маю справу з пияком і боягузом. Ось заздрісник, що жлуктить вино, хоча йому слід було б упиватися жовчю, ось бевзень, у якого з-перед носа забирають кохану, а він тільки скімлить та скаржиться, немов дитина. А тим часом очі у нього яріють, як ув іспанців, сицилійців і калабрійців, які такі мастаки помститися за себе; у нього такі кулачиська, що розтрощать голову бугаю, немов обух. Їй-богу, щастя усміхається Едмонові; цей хлопчина одружується з красунею, буде капітаном і посміється з нас, хіба що, — похмура посмішка скривила вуста Данґляра, — хіба що я тут устряну...