Біля дверей корчми священик зупинився; хтозна, чи то кінь зупинив вершника, чи то вершник спинив коня; та хоч як воно там було, священик зліз додолу і, взявши коня за повід, припнув його до защіпки трухлявої віконниці, що трималася на одній завісі; потім, підійшовши до дверей і втираючи червоною хустиною піт, що рясно спливав його лицем, тричі гупнув об поріг кутим кінцем ціпка, якого тримав у руці.
Великий чорний пес відразу ж підвівся і ступнув декілька кроків, вибухнувши гавкотом і вишкіривши гострі білі ікла, — удвічі ворожа поведінка, яка свідчила про те, що він не звик бачити чужих.
Дерев’яні східці, що пролягали до стіни, відразу ж затріщали під тяжкою ходою господаря тієї вбогої оселі; зігнувшись увесь, він задки спускався до священика, що стояв у дверях.
— Іду, іду, — казав вельми здивований Кадрус. — Та замовкни врешті, Марґотене! Не бійтеся, добродію, він хоч і гавкає, та не кусається. Хочете вина, еге ж? Спека ж страшенна... Ох, перепрошую, — провадив Кадрус, побачивши, з ким балакає, — перепрошую, не розгледів я, кого маю честь вітати в себе... Що бажаєте? Я до ваших послуг, пане абате.
Священик декілька секунд дуже уважно дивився на Кадруса; здавалося, він навіть намагався звернути на себе увагу. Та оскільки на обличчі корчмаревому не було нічого, крім подиву, бо відвідувач не відповідав, він вирішив покласти край тій сцені й озвався із прикрою італійською вимовою:
— Ви пан Кадрус?
— Так, добродію, — відказав господар, що, либонь, ще дужче здивувався тому запитанню, ніж мовчанню, — це я і є; Ґаспар Кадрус, ваш слуга.
— Ґаспар Кадрус?... Ага... здається, так і є. Ви мешкали колись на Меянських алеях, на четвертому поверсі?
— Авжеж.
— І були кравцем?
— Так, але з тим ділом не склалося в мене. У тому клятому Марселі так гаряче, що, гадаю, там незабаром і геть перестануть убиратися. До речі, про спеку; чи не хочете трохи освіжитися, пане абате?
— Мабуть. Принесіть плящину найліпшого вашого вина, і ми попровадимо нашу розмову далі.
— Як скажете, пане абате, — відказав Кадрус.
І щоб не проґавити нагоди продати одну зі своїх останніх пляшок кагору, Кадрус хутенько відчинив ляду в долівці кімнати, яка була заразом і залою, і кухнею.
Коли за п’ять хвилин по тому він знову з’явився, священик уже сидів на ослоні, спершись ліктем на стіл, а Марґотен, що, певне, поміняв гнів на милість, почувши, як дивний мандрівець попросив вина, поклав йому на коліна свою худу шию і дивився на нього лагідними очима.
— Ви самі тут мешкаєте? — запитав священик господаря, коли той поставив перед ним склянки і плящину.
— Так, сам, чи майже сам, пане абате, бо жінка мені не помагає; вона весь час нездужає, сердешна моя Карконта.
— То ви одружені! — сказав священик із відтінком спочутливості, роззирнувшись довкруги, наче оцінював убоге майно бідного подружжя.
— Ви вважаєте, що я небагатий, еге ж, пане абате? — зітхнувши, спитався Кадрус. — Нічого не вдієш: мало бути чесною людиною, щоб гарно жити на цім світі.
Абат кинув на нього пронизливий погляд.
— Авжеж, чесною людиною; цим я можу похвалитися, пане абате, — сказав господар, дивлячись панотцеві просто у вічі і приклавши долоню до грудей, — а за нашого часу не кожен може це сказати.
— Тим ліпше, якщо те, чим ви пишаєтеся, правда, — сказав священик. — Я твердо вірю, що раніше чи пізніше кожна добра людина матиме винагороду, а недобру покарають.
— Вам за саном належить казати це, панотче, — гірко відказав Кадрус, — а кожен має право вірити чи не вірити вашим словам.
— Дарма ви кажете таке, добродію, — мовив абат, — може, я сам доведу вам справедливість моїх слів.
— Як це так? — здивовано запитав Кадрус.
— А ось як: передовсім мені треба упевнитися, що ви таки та людина яка мені потрібна.
— Які ж докази вам треба?
— Ви знали в 1814 чи 1815 році моряка, якого звали Дантес?
— Дантес!.. Чи знав я сердегу Едмона! Ще б пак, то був мій найліпший друг! — зашарівшись, вигукнув Кадрус, і ясні, спокійні священикові очі немов би розширилися, щоб однісіньким поглядом охопити співрозмовника.
— Так, здається, він звався Едмоном.
— Авжеж, він звався Едмоном! Певно ж! Так само певно, як те, що мене звати Ґаспар Кадрус. А що із ним сталося, панотче, із бідолахою Едмоном? — провадив корчмар. — Ви його знали? Живий він ще? Вільний він? Щасливий?
— Він сконав у в’язниці в ще більш відчайдушному і нещасному становищі, аніж каторжники, що тягають ядро на тулонській каторзі.