Смертельна блідість заступила рум’янець, що розіллявся було Кадрусовим обличчям. Він одвернувся, і священик побачив, що він утирає сльози краєчком червоної хустини, якою була обв’язана його голова.
— Бідолаха! — пробурмотів Кадрус. — Ось вам іще один доказ на підтвердження моїх слів, пане абате, що Господь милостивий тільки з недобрими людьми. Так, — провадив він, — світ стає дедалі гірший. Нехай би небо послало на землю спершу сірчану зливу, а потім вогненну — та й по всьому!
— Ви, певне, щиро любили того хлопчину, — сказав священик.
— Авжеж, я його любив, — сказав Кадрус, — хоч мушу покаятися, що якось позаздрив його щастю, та потім, клянуся, гірко пошкодував за його лихою долею.
На мить запало мовчання, упродовж якого священик не зводив пильного погляду з виразного обличчя корчмаря.
— То ви знали сердегу? — запитав Кадрус.
— Мене погукали до нього перед смертю, і я втішив його у смертну годину, — відказав панотець.
— А від чого він помер? — здушеним голосом запитав Кадрус.
— Від чого помирають у в’язниці на тридцять першому році життя, як не від самої ж таки в’язниці?
Кадрус утер піт, що спливав його лицем.
— Найдивніше те, — провадив священик, — що перед смертю Дантес поклявся мені на розп’ятті, яке він цілував, що йому не відома достеменна причина його ув’язнення.
— Правда, правда, — прошепотів Кадрус, — він не міг її знати. Авжеж, пане абате, бідолашний хлопчина сказав правду.
— Тим-то й доручив він мені знайти причину його лиха і відновити честь його імені, якщо воно було чимось заплямоване.
І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп’явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло.
— Один заможний англієць, — казав панотець далі, — його товариш у нещасті, якого випустили за другої реставрації, мав дуже дорогий самоцвіт. Покидаючи в’язницю, він подарував той самоцвіт Дантесові, щоб подякувати за те, що під час його недуги той доглядав його, як рідного брата. Дантес, замість того, щоб підкупити наглядачів, що, втім, могли б узяти винагороду, а потім зрадити його, тримав камінь при собі на той випадок, якщо його звільнять; якби він вийшов із в’язниці, то відразу став би багатієм, продавши той камінь.
— То ви кажете, — запитав Кадрус, очі в якого аж спалахнули, — що то був дорогий самоцвіт?
— Усе на світі відносне, — відказав панотець. — Для Едмона то був цілий маєток; його оцінювали на п’ятдесят тисяч франків.
— П’ятдесят тисяч франків! — вигукнув Кадрус. — То він був завбільшки з волоський горіх, еге?
— Та ні, менший, — відказав священик, — проте ви самі можете про це судити, тому що він зі мною.
Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь.
Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи.
— І це варте п’ятдесят тисяч франків?
— Без персня, що сам собою теж досить коштовний, — відказав панотець.
Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві.
— Та ж як цей камінь потрапив до ваших рук, пане абате? — запитав Кадрус. — Невже Едмон призначив вас його спадкоємцем?
— Не спадкоємцем, а заповітним виконавцем. «Було в мене троє добрих друзів і наречена, — сказав він мені, — і я певен, що всі гірко тужать за мною; один із них звався Кадрус».
Кадрус здригнувся.
— «Другого, — провадив священик, удавши, ніби не помічає Кадрусового хвилювання, — звали Данґляром; третій, — докинув він, — хоч і був моїм суперником, але теж любив мене».
Диявольська посмішка з’явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця.
— Зачекайте, — сказав священик, — я закінчу, і якщо ви маєте що сказати мені, то скажете потім. «Третій, хоч і був моїм суперником, але теж любив мене, і звали його Фернан; а моя наречена звалася...» Забув я ім’я нареченої, — сказав священик.
— Мерседес, — озвався Кадрус.
— Авжеж, саме так, — зітхнувши, сказав панотець, — Мерседес.
— Та й що ж далі? — запитав Кадрус.
— Дайте мені карафу з водою, — попросив священик.
Кадрус швиденько вволив його бажання.
Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків.
— На чім ми зупинилися? — запитав він, поставивши склянку на столі.
— Наречену звали Мерседес.
— Ага... «Ви попрямуєте до Марселя...» Це все Дантес мені казав, розумієте?