— Авжеж.
— «Продасте цей самоцвіт і поділите гроші, які здобудете за нього, поміж моїми п’ятьма друзями, єдиними людьми, що любили мене на світі».
— Поміж п’ятьма? — запитав Кадрус. — Таж ви назвали мені чотирьох.
— Бо п’ятий помер, як мені сказали... П’ятий був Дантесів батько.
— Так, це правда, — сказав Кадрус, якого посіли суперечливі почуття, — бідолашний дідусь помер.
— Я дізнався про це в Марселі, — відказав панотець, намагаючись здаватися байдужим, — та смерть сталася так давно, що я не міг дізнатися про подробиці... Може, ви щось знаєте про його смерть?
— Хто ж і знає про це, як не я! — вигукнув Кадрус. — Я був його сусідою. О Боже, ще й року не минуло після зникнення його сина, як сердешний дідуган помер!
— А від чого він помер?
— Лікарі називали його недугу.... здається, запаленням шлунку, люди, що знали його, казали, ніби він помер од горя... а я, що бачив, як він умирав, я кажу, що помер він...
Кадрус затнувся.
— Від чого? — тривожно запитав панотець.
— Від голоду він помер!
— Від голоду? — схопившись на ноги, заволав священик. — Від голоду! Найостанніша худобина не вмирає від голоду. Пес, що вештається вулицями, знаходить милостивця, який жбурне йому кусень хліба, а людина, християнин, помирає від голоду поміж людьми, що прозиваються християнами! Неможливо! Це неможливо!
— Кажу вам правду, — сказав Кадрус.
— І дарма, — пролунав голос зі східців. — Чого ти пхаєшся не у своє діло?
Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки.
— А ти, жінко, чого сама пхаєш носа не у своє діло? — спитався Кадрус. — Панотець просить, щоб я розповів усе, то я й розповідаю з поваги до нього.
— А з обачності ліпше мовчати. Хіба ти знаєш, із якими намірами тебе розпитують, дурнику?
— Із найліпшими, пані, — сказав священик, — присягаюся. Вашому чоловікові нема чого остерігатися, аби тільки щиро про все розповів.
— Знаю я це... Розпочинають усілякими обіцянками, потім просять не боятися нічого, потім ушиваються, не виконавши тих обіцянок, аж якогось ранку тебе спіткає лихо, що береться бозна-звідки.
— Заспокойтеся, — відказав панотець, — запевняю вас, через мене вам не буде ніякого лиха.
Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї.
Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся.
— Невже, — знову озвався він, — того нещасного дідка всі так покинули, що він умер голодною смертю?
— Та ні, — відказав Кадрус, — каталянка Мерседес і пан Моррель не покинули його напризволяще; та бідолашний дідуган раптом зненавидів Фернана, того самого, — докинув Кадрус із глумливою посмішкою, — якого Дантес назвав вам своїм другом.
— А хіба він не був йому другом? — запитав священик.
— Ґаспаре, Ґаспаре! — озвалася жінка зі сходинок. — Подумай спершу, а тоді кажи!
Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці.
— Хіба можна бути другом чоловікові, у якого хочеш відбити дівчину? — відказав він панотцеві. — Дантес із доброти своєї всіх прозивав друзями... Сердега Едмон! Утім, добре, що він ні про що не дізнався, йому нелегко було б простити їм у смертну годину. І хоч що там казали б, — провадив Кадрус, що не цурався своєрідної грубуватої поезії, — я все ж таки дужче боюся прокляття небіжчиків, аніж ненависті живих.
— Телепень! — вигукнула Карконта.
— А ви знаєте, — спитався панотець, — що він укоїв, той Фернан?
— Чи знаю я? Авжеж, знаю!
— То кажіть.
— Твоя воля, Ґаспаре, — знову впала у річ Карконта, — роби, як хочеш, та ліпше було б тобі промовчати.
— Цього разу, либонь, ти таки правду кажеш, — сказав Кадрус.
— То ви не хочете казати? — спитався священик.
— А нащо? — відказав Кадрус. — Якби сердега Едмон був живий і прийшов до мене дізнатися раз і назавжди, хто його друг, а хто ворог, тоді це була б інша справа; та ви кажете, що він на тім світі; він уже не може ненавидіти, не може помщатися, тож облишмо все це.
— То ви хочете, — сказав панотець, — щоб цим людям, яких ви вважаєте віроломними і облудними друзями, перепала винагорода за вірну дружбу?
— Правда ваша, панотче, — відказав Кадрус. — Та й що для них той Едмоновий спадок? Крапля в морі!