— Не кажучи вже про те, що ті люди можуть роздушити тебе однісіньким пальцем, — устряла жінка.
— Ти ба! Невже ці люди такі могутні й заможні?
— То ви нічого про них не знаєте?
— Ні. Розкажіть мені.
Кадрус замислився.
— Ні, знаєте, це було б задовго.
— Як хочете, друже мій, можете нічого не казати, — відповів священик, удаючи байдужого, — я поважаю ваші вагання. Ви чините, як мусить учинити кожна добра людина; про це не будемо більш балакати. Що мені доручили? Уволити останню волю вмирущого. Отож, я продам цей самоцвіт.
І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима.
— Ось іди, жінко, та поглянь на сеє диво, — хрипко озвався він.
— Самоцвіт? — підводячись, поспиталася Карконта. Потім досить твердою ходою побралася униз. — Що за самоцвіт?
— А ти хіба не чула? — поспитався Кадрус. — Цей самоцвіт Едмон заповів нам: по-перше, своєму батькові, по-друге, трьом друзям: — Фернанові, Данґлярові, мені і своїй нареченій Мерседес. Самоцвіт коштує п’ятдесят тисяч франків.
— Ох, що за чудовний камінь! — вигукнула Карконта.
— То п’ята частка цієї суми належить нам? — запитав Кадрус.
— Авжеж, — відказав панотець, — із додаванням на рахунок частки Дантесового батька, котру, як я гадаю, маю право я поділити поміж вами чотирма.
— А чому ж поміж чотирма? — запитала Карконта.
— Бо ви четверо Едмонові друзі.
— Зрадники — не друзі! — глухо буркнула Карконта.
— Оце я казав, — мовив Кадрус. — Винагороджувати зраду чи й переступ — це гріх, навіть блюзнірство.
— Ви самі хочете цього. — спокійно відказав панотець, знову ховаючи самоцвіт до кишені своєї ряси. — Дайте тепер мені адреси Едмонових друзів, щоб я міг уволити останню його волю.
Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. Кадрус і його дружина дивилися одне на одного з незрозумілим виразом.
— Самоцвіт міг би перепасти тільки нам, — сказав Кадрус.
— Ти так гадаєш?
— Панотець не буде нас обманювати.
— Роби, як хочеш, — відказала Карконта, — я вмиваю руки.
І вона знову піднялася східцями, тремтячи від лихоманки. Хоч була спека, зуби її цокотіли.
На останній сходинці вона зупинилася.
— Подумай добре, Ґаспаре, — сказала вона.
— Я вже вирішив, — відказав Ґаспар.
Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася.
— То що ви там вирішили? — запитав панотець.
— Розповісти вам усе, — відказав корчмар.
— Як по правді, то це найліпше, що ви можете вчинити, — сказав панотець. — Не тому, що мені кортить дізнатися те, що ви воліли б приховати від мене, а тому, що буде ліпше, якщо ви допоможете мені поділити спадок згідно з волею спадкодавця.
— Сподіваюся, що так, — відказав Кадрус, у якого щоки аж шарілися від надії й захланності.
— Я слухаю вас, — мовив священик.
— Зачекайте, — сказав Кадрус, — нас можуть не до речі урвати, і це буде прикро. Та й іншим нема чого знати, що ви були тут.
Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати.
Кадрус посунув ослона і сів напроти нього.
— Пам’ятай, не я тебе змусила! — пролунав тремтливий голос Карконти, наче вона бачила крізь мостини, що коїться унизу.
— Добре, добре, — сказав Кадрус, — доста; беру все на себе.
І він почав розповідати.
VI. Кадрусова розповідь
— Передовсім, — сказав Кадрус, — мушу попросити вас, панотче, щоб ви дещо пообіцяли мені.
— І що ж саме? — спитався панотець.
— Якщо ви колись скористаєтеся тими відомостями, що їх я вам подам зараз, то ніхто не повинен знати, що ви здобули їх від мене, адже люди, про яких я буду оповідати, заможні й могутні, і якщо вони хоч пальцем мене зачеплять, то роздушать, мов скло.
— Заспокойтеся, друже мій, — відказав панотець, — я священик, і всі таємниці помирають у моїм серці; пам’ятайте, що у нас немає іншої мети, як тільки належно виконати останню волю нашого друга. Кажіть і не щадіть нікого, але без ненависті, кажіть правду, самісіньку щиру правду. Не знаю я і, либонь, уже ніколи не знатиму тих людей, що про них ви мені розповісте. Крім того, я італієць, а не француз, належу Богові, а не людям; повернуся я до мого монастиря, що з нього вийшов тільки для того, щоб уволити останню волю вмирущого.