Священик насилу здушив у собі стогін.
— Вам цікаво те, що я оце розповідаю, панотче? — запитав Кадрус.
— Так, — відказав священик, — це дуже зворушує.
— Мерседес прийшла вдруге; вона побачила, що він так змінився, як ото і першого разу, то хотіла було взяти його до себе. Пан Моррель був тієї ж думки і хотів перевезти його силоміць. Але старий так почав кричати, що вони полякалися. Мерседес лишилася коло його ліжка, а пан Моррель пішов, давши їй на здогад, що лишає гаманця з грішми на коминку. Проте старий, киваючи на лікарів припис, нічогісінько і в рота не брав. Аж після дев’ятиденного посту він помер, проклинаючи тих, що були причиною його лиха. Він сказав Мерседес: «Якщо колись побачите Едмона, скажіть йому, що я помер, благословляючи його».
Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки.
— І ви вважаєте, що він помер...
— Від голоду, пане абате, від голоду! — відказав Кадрус. — Я так само певен цього, як і того, що ми з вами християни.
Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце.
— Погодьтеся, що це велике лихо... — глухо промовив він.
— Тим паче що не Бог, а люди вкоїли його.
— Що ж, перейдемо до цих людей... — сказав панотець. — Та пам’ятайте, — майже погрозливо додав він, — що ви зобов’язалися розповісти мені все. Хто ж ті люди, що сина спровадили на той світ відчаєм, а батька голодом?
— Два його заздрісники: один через кохання, другий із амбітності — Фернан і Данґляр.
— До чого призвела та їхня заздрість? Кажіть!
— Вони донесли на Едмона, що він бонапартистський агент.
— Але хто доніс на нього? Хто справжній винуватець?
— Обидва, пане абате; один написав листа, другий одніс його на пошту.
— А де було написано того листа?
— У самому «Резерві», напередодні весілля.
— Так і є! — прошепотів священик. — О Фаріа, Фаріа! Як знав ти людей і їхні діла!
— Що ви кажете? — поспитав Кадрус.
— Нічого, — відказав панотець, — кажіть далі.
— Данґляр написав виказ лівою рукою, щоб не впізнали його почерку, а Фернан одніс його на пошту.
— Але ж і ви були при цім! — вигукнув панотець.
— Я? — запитав здивовано Кадрус. — Хто вам сказав, що я був при тім?
Священик побачив, що зайшов задалеко.
— Ніхто не казав, — мовив він, — та щоб знати такі подробиці, треба було бути при тім.
— Правда ваша, — глухо сказав Кадрус, — був я при тім.
— І ви не запротестувати проти такої мерзоти? — запитав панотець. — То ви їхній спільник.
— Пане абате, — відказав Кадрус, — вони так напоїли мене, що я майже глузд утратив. Усе я бачив наче в імлі. Я казав їм усе, що може верзти людина в такому стані, та вони відповідали мені, що це лише жарт і той жарт не матиме ніяких наслідків.
— Та наступного дня, пане, наступного дня ви таки упевнилися, що той жарт мав наслідки. Проте ви промовчали, хоч і були при тім, як заарештували Дантеса.
— Так, пане абате, я був при цім і хотів говорити; хотів я про все розповісти, та мене втримав Данґляр.
«Якщо виявиться, — сказав він мені, — що він таки винен, що і справді був на Ельбі й дістав доручення передати листа бонапартистському комітетові в Парижі, якщо листа в нього знайдуть. То на його заступників будуть дивитися як на його спільників».
Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин.
— Розумію, ви просто умили руки, та й годі.
— Так, панотче, — відказав Кадрус, — і сумління мучить мене за це вдень і вночі. Присягаюся вам, я часто благаю Бога, щоб він простив мені, тим паче що цей гріх, єдиний у моєму житті, у якому я поважно звинувачую себе, є причиною всього мого лиха. Я розплачуюся за хвилину слабості; тим-то завжди й кажу я Карконті, коли вона скаржиться на лиху долю: «Мовчи, жінко, певне, так Бог хоче».