І Кадрус із щирим каяттям понурив голову.
— Ваше щиросерде зізнання заслуговує на похвалу, — сказав панотець. — хто так оце кається, той гідний прощення.
— Як на лихо, — урвав його Кадрус, — Едмон помер, не простивши мені.
— Він нічого не знав... — сказав священик.
— Але тепер, либонь, знає-таки, — заперечив Кадрус, — бо, кажуть, мерці все знають.
Запало мовчання. Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів.
— Ви вже декілька разів називали мені якогось пана Морреля, — сказав він. — Хто він такий?
— Власник «Фараона», Дантесів господар.
— А яку роль відіграв цей чоловік у всій цій сумній справі? — запитав панотець.
— Роль чесної людини, мужньої й співчутливої. Разів із двадцять клопотався він за Дантеса. Коли повернувся імператор, він писав, благав, погрожував, аж за другої реставрації його самого дуже переслідували за бонапартизм. Десять разів, як я вже вам казав, приходив він до Дантесового батька, щоб забрати його до себе, а напередодні його смерті чи днів за два до неї, як я теж вам уже казав, він лишив на коминку гаманець із грішми; із тих коштів заплатили борги старого і на них-таки його поховали, тож сердега міг принаймні померти так само, як і жив, нікому не ставши тягарем. У мене й досі зберігається цей гаманець, великий червоний капшук, плетений.
— Цей пан Моррель живий?
— Живий, — відказав Кадрус.
— І, мабуть, небо благословило його — він заможний, щасливий?
Кадрус гірко посміхнувся.
— Такий щасливий, як я оце, — відказав він.
— Що? Невже пан Моррель нещасливий? — вигукнув священик.
— Він на краю бідності, панотче, і навіть гірше — йому загрожує ганьба.
— Чому?
— Річ у тім, — сказав Кадрус, — що після двадцятип’ятирічної праці, посівши найпочесніше місце поміж марсельськими купцями, пан Моррель геть розорився. За два роки він утратив п’ять кораблів, став жертвою трьох банкрутств, і тепер уся його надія на той-таки «Фараон», яким орудував сердега Дантес; незабаром він має повернутися з Індії з вантажем кошенілі й індиго. Якщо цей корабель потоне, як ото інші, пан Моррель пропаде.
— А чи є в цього нещасливця дружина і діти?
— Авжеж, є в нього жінка, що все терпить, немов свята; у нього є й донька, що хотіла вийти заміж за коханого хлопця, та тепер батьки не дозволяють йому одружитися з дівчиною, що раптом зубожіла. Крім того, є в нього і син, офіцер; та ви ж розумієте, що все це тільки загострює горе бідолахи, а не втішає його. Якби він був сам, то всадив би собі кулю в голову, та й годі.
— Жах! — прошепотів панотець.
— Отак Господь винагороджує чесноту, панотче, — сказав Кадрус. — Погляньте на мене: я не вчинив ніякого лиха, крім того, у чому я вам покаявся, і докотився до злиднів. Мені судилося побачити, як моя сердешна дружина помре від лихоманки, і я не зможу їй нічим допомогти, а сам я помру від голоду, як помер старий Дантес, тоді як Фернан і Данґляр купаються у грошві.
— Як же це сталося?
— Бо їм поталанило, а чесним людям ніколи не щастить.
— Що ж сталося з Данґляром, головним винуватцем? Адже він підбурив на все те, еге?
— Що з ним сталося? Він подався з Марселя, і за рекомендацією пана Морреля, який нічого не знав про його злочин, найнявся до одного іспанського банкіра. Під час іспанської війни він опікувався постачанням французького війська і розбагатів; потім почав грати на біржі й у такий спосіб потроїв свій капітал, а втративши дружину, доньку свого банкіра, одружився з удовою, панею де Нарґон, донькою камергера теперішнього короля, пана де Серв’є, який зараз у великій милості. Він став мільйонером, його зробили бароном, тож він тепер барон Данґляр; у нього кам’яниця на вулиці Монблан, десять коней у стайні, шестеро лакеїв у передпокої і хтозна-стільки мільйонів у скрині.
— Ти ба! — з чудернацькою інтонацією сказав абат. — Та й що, він щасливий?
— Чи він щасливий? Хтозна. Щастя чи нещастя, про це знають стіни; у стін є вуха, та нема язика. Якщо багатство становить щастя, то Данґляр щасливий.
— А Фернан?
— О, тому ще ліпше поталанило.
— Та як же ж міг забагатіти і вийти в люди вбогий каталянський рибалка, без коштів, без освіти? Зізнаюся, це дивує мене.
— Це всіх дивує; либонь, у його житті є якась таємниця, якої ніхто не знає.
— Але якими видимими шляхами доскочив він великого маєтку чи високого становища?
— І того, і того доскочив він, пане абате, і маєтку чималенького, і високого становища.