— Гей! — волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. — Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?
— Ні, любий Кадрусе, — відказав Дантес, — не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.
— Отак! — сказав Кадрус. — Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!
Мерседес поштиво вклонилася.
— Мене ще так не називають, — сказала вона. — У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім’ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.
— Сусіда Кадрус не дуже й винен, — сказав Дантес, — не набагато він і помилився!
— То, значить, весілля буде незабаром? — спитав Данґляр, уклонившись молодятам.
— Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у «Резерві». Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.
— А Фернан? — запитав Кадрус, вибухнувши п’яним реготом. — Фернан теж буде?
— Брат моєї дружини — мій брат, — відказав Едмон, — і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.
Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.
— Сьогодні оглядини... завтра чи післязавтра заручини... а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!
— Данґляре, — усміхнувшись, сказав Едмон, — я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.
— Прошу вибачення, — відказав Данґляр. — Я лише сказав, що ви надто поспішаєте. Адже часу в нас доста: «Фараон» вийде в море не раніше, ніж за три місяці.
— Завжди квапишся бути щасливим, пане Данґляре, — хто довго страждав, той ледве вірить своєму щастю. Та це не лише себелюбство — я мушу їхати до Парижа.
— Ти ба! До Парижа! І ви їдете туди вперше?
— Авжеж.
— У вас там справи?
— Не мої: треба виконати останню волю бідолашного нашого капітана Леклера. Ви ж розумієте, Данґляре, це святе діло. Утім, заспокойтеся, я тільки поїду і повернуся.
— Так, так, я розумію... — сказав уголос Данґляр.
І додав подумки: «До Парижа, доправити листа, якого дав йому маршал. А нехай йому! Цей лист наводить мене на думку. Ох, Дантесе, любий ти мій! Ти ще стоїш під номером першим у реєстрі “Фараона”!»
І він гукнув Едмонові, що вже віддалявся:
— Щасливої дороги!
— Дякую, — відказав Едмон, озираючись через плече і приязно киваючи головою.
І закохані пішли собі, спокійні та щасливі, немов двійко обранців неба.
IV. Змова
Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків.
Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус мугикав слова якоїсь застільної пісні.
— Мені здається, — сказав Данґляр Фернанові, — це весілля не всім принесе щастя.
— У мене воно викликає відчай! — відтяв Фернан.
— Ви кохаєте Мерседес?
— Я обожнюю її.
— Давно?
— Відтоді, як ми знаємо одне одного; я все життя кохав її.
— І ви сидите тут і скубете на собі чуприну, замість того щоб зарадити лихові! А нехай вам дідько! Мені здавалося, не так заведено поміж каталянцями.
— Що ж, на вашу думку, мені вдіяти? — запитав Фернан.
— Звідки я знаю? Хіба це моє діло? Адже, здається, не я закоханий у панну Мерседес, а ви стукайте — і вам відчинять, як сказано в Євангелії.
— Та я вже знайшов було...
— Що саме?
— Хотів ударити його кинджалом, та вона сказала, що як з ним скоїться щось, то вона віка собі збавить.
— Облиште! Таке кажуть, та не роблять.
— Ви не знаєте Мерседес. Якщо вона погрожує, то таки виконує.
— Йолоп! — прошепотів Данґляр. — Нехай збавляє собі віку, мені що до того, аби лиш Дантес не був капітаном.
— А перш аніж помре Мерседес, — провадив Фернан із твердою рішучістю, — я піду з життя.
— Оце кохання! — п’яним голосом вигукнув Кадрус. — Оце кохання так кохання, або ж я нічогісінько в цьому не тямлю!