— Правда ваша, — сказав Данґляр. — Французи перед іспанцями мають ту перевагу, що іспанці обдумують, а французи придумують.
— Ну то придумайте! — нетерпляче вигукнув Фернан.
— Слуго! — гукнув Данґляр. — Ручку, чорнила і паперу!
— Ручку, чорнила і паперу? — пробурмотів Фернан.
— Авжеж, я рахівник: ручка, чорнило і папір — мої знаряддя, без них я нічого не можу вдіяти.
— Он там на столі, — відказав слуга, показуючи пальцем.
— То несіть сюди.
Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки.
— Як подумаєш, — сказав Кадрус, ляскаючи долонею по аркушеві паперу, — що цим надійніше можна забити людину, аніж тоді, як підловиш її на узліссі! Недарма я ручки, чорнила і паперу завжди остерігався дужче, ніж шпаги чи пістолета.
— Цей блазень ще не такий п’яний, як здається, — сказав Данґляр. — Налийте йому ще, Фернане.
Фернан наповнив келих Кадруса і той, як щирий пияк, прибрав долоню з паперу і простягнув її до вина.
Каталянець зачекав, поки Кадрус, майже уражений цією новою порцією вина, упустив келих на стіл.
— Отож? — спитав каталянець, побачивши, що в тому келисі потонули рештки Кадрусового глузду.
— Отож, — провадив Данґляр, — якби, наприклад, після такого плавання, яке здійснив Дантес, що заходив до Неаполя й на острів Ельба, хтось доніс на нього королівському прокуророві, що він бонапартистський агент...
— Я донесу! — хутко вигукнув каталянець.
— Так, але вам доведеться підписати донос, вас приведуть на очну ставку з тим, на кого ви донесли. Я, звісно, надам вам усе необхідне, щоб підтримати звинувачення, та Дантес не вічно буде у в’язниці. Колись він вийде звідти, і тоді лихо тому, хто його туди запроторив!
— Мені тільки й треба, щоб він звів зі мною сварку!
— А Мерседес? Мерседес, яка буде ненавидіти вас, якщо ви бодай пальцем зачепите її коханого Едмона!
— Правда ваша, — буркнув Фернан.
— Ні, ні, — провадив Данґляр, — якщо вже зважуватися на такий учинок, то ліпше вже взяти ручку, отак, умочити її в чорнило й написати лівою рукою, щоб не впізнали почерку, маленький виказ отакого змісту...
І Данґляр, доповнюючи пораду прикладом, написав лівою рукою скісними літерами, що не мали нічого спільного з його звичайним почерком, наступний папір, який і передав Фернанові.
Той прочитав упівголоса:
— «Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні”».
— Ну ось, — сказав Данґляр, — це скидається на діло, бо такий виказ ніяк не міг би обернутися проти вас самих, а все саме пішло б. Залишалося б тільки згорнути листа ось так і надписати: «Панові королівському прокуророві». І всьому був би край.
І Данґляр, посміхаючись, написав адресу.
— Авжеж, усьому був би край, — вигукнув Кадрус, який, зібравши рештки глузду, стежив за читанням листа й інстинктивно відчув, які страшні наслідки міг мати такий виказ, — авжеж, усьому був би край, та це було б підло!
І він простягнув руку, щоб узяти листа.
— Тим-то, — відказав Данґляр, відсовуючи від нього листа, — усе, що я кажу, й усе, що я роблю, це тільки жарт, і я перший засмутився б, якби щось сталося з нашим бравим Дантесом. Поглянь!
Він узяв листа, зібгав його і жбурнув у куток альтанки.
— Оце діло! — сказав Кадрус. — Дантес — мій друг, і я не хочу, щоб йому шкодили.
— Та хто ж думає йому шкодити! Уже ж не я і не Фернан! — сказав Данґляр, підводячись і зиркаючи на каталянця, який скоса поглядав на кинутий у куток папір.
— Тоді, — провадив Кадрус, — ще вина! Я хочу випити за здоров’я Дантеса і красуні Мерседес!
— Ти й так забагато видудлив, пияко, — сказав Данґляр, — і якщо ще вип’єш, то тобі доведеться заночувати тут, бо ти не зможеш і на ногах утриматися.
— Я? — із п’яною хвалькуватістю сказав Кадрус, підводячись. — Я не можу триматися на ногах? Закладаюся, що залізу на Аккульську дзвіницю й навіть не похитнуся.
— Добре, — урвав Данґляр, — закладемося, але завтра. А сьогодні пора додому. Дай мені руку й підемо.
— Гайда, — відказав Кадрус, — та мені не треба твоєї руки. А ти йдеш, Фернане? Ідеш із нами до Марселя?
— Ні, — сказав Фернан, — я піду додому, у Каталяни.