— А всякі формальності, — нерішуче укинув Данґляр, — контракт, папери?..
— Контракт! — засміявся Дантес. — Контракт готовий. У Мерседес нічого нема, у мене теж! У нас усе спільне... Це недовго було написати, та й коштує воно недорого.
Той дотеп викликав новий вибух реготу й оплесків.
— То ми присутні не на заручинах, — сказав Данґляр, — а на весіллі!
— Ні, — відказав Едмон, — ви нічого не втратите, заспокойтеся. Завтра вранці я їду до Парижа. Чотири дні туди, чотири назад, один день на виконання доручення, яке мені дали, і дев’ятого березня я буду тут, а десятого буде справжній весільний бенкет.
Надія на нове бенкетування подвоїла загальні веселощі, тож старий Дантес, що на початку обіду скаржився на тишу, тепер у тому гаморі марно намагався запропонувати тост за щастя майбутнього подружжя.
Дантес угадав батькову думку і всміхнувся йому. Мерседес глянула на стінного дзигаря і кивнула Едмонові.
За столом панували оті галасливі й невимушені веселощі, які завжди настають наприкінці обіду у простих людей. Незадоволені своїми місцями повставали з-за столу і підсіли до інших, приємніших співрозмовників. Усі розмовляли заразом, ніхто не відповідав на запитання, кожен переймався тільки своїми думками.
Данґляр був майже так само блідий, як і Фернан; що ж до останнього, то він ледве дихав і здавався злочинцем, якого занурили в огненне озеро. Він один із перших підвівся і тепер походжав залою, напружуючи слух поміж голосами і брязкотом келихів.
Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав.
— Що правда, то правда, — сказав Кадрус, у якому Едмонова гостинність і добряче вино дядечка Памфіля остаточно погамували заздрість, що зародилася в його душі, коли він побачив, яке то щастя випало Дантесові. — Дантес — непоганий хлопчина; оце дивлюся я на нього, як він сидить зі своєю нареченою, та й думаю: недобре було б утнути з ним оту капосну штуку, яку ви учора вигадали.
— Та ти ж сам бачив, що ми не дали їй ходу, — сказав Данґляр. — Сердешний Фернан був у такому відчаї, що спершу мені стало його шкода; та якщо він змирився зі своїм горем, навіть погодився бути боярином у свого суперника, то тут і балакати нема чого.
Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець.
— Жертва, звісно, велика, бо наречена і справді красуня, — сказав Данґляр. — А нехай йому! Мій майбутній капітан — щасливець! Хотів би я зватися Дантесом бодай на однісіньку днину.
— Може, ходімо? — пролунав ніжний голос Мерседес. — Уже другу вибило, а нас очікують о чверть на третю.
— Так, так, ходімо! — хутко підводячись, відказав Дантес.
— Ходімо! — хором підхопили гості.
Тієї ж миті Данґляр, який пильно стежив за Фернаном, що сидів на підвіконні, побачив, що той несамовито вирячив очі, схопився і знову сів на підвіконня. Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання.
Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися.
— Іменем закону! — пролунав гучний голос; ніхто не відповів.
Двері тут-таки відчинилися, і до зали увійшов підперезаний шарфом поліційний комісар у супроводі чотирьох озброєних вояків і капрала. Тривогу заступив жах.
— У чому річ? — запитав судновласник, підходячи до комісара, із яким він був знайомий. — Це, либонь, непорозуміння.
— Якщо це непорозуміння, пане Моррелю, то, будьте певні, воно незабаром з’ясується, а поки що в мене є наказ про арешт, і хоч я з жалем виконую його, та все ж таки мушу його виконати. Хто з-поміж вас, панове, Едмон Дантес?
Усі погляди звернулися до Едмона, який у великому хвилюванні, та зберігаючи гідність, вийшов уперед і мовив:
— Я. Що вам потрібно?
— Едмоне Дантесе, — виголосив комісар, — іменем закону я вас арештовую!
— Арештовуєте? — трохи збліднувши, перепитав Едмон. — За що ви мене арештовуєте?
— Не знаю, але на першому допиті ви про все дізнаєтеся.
Моррель збагнув, що нічого тут не вдієш: комісар, підперезаний шарфом, — не людина; це статуя, що втілює собою закон, холодна, глуха і безмовна.
Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям.